Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Братику, почекай. Підемо разом. Увесь день я думав про тебе.

— Перепрошую, — втрутився доктор Гонсьорек, підтримуючи Едварда. — Це ви лідер опозиції? Я читав про вас у газетах.

— То оцей остолоп. Мій брат-близнюк. Я в урядовому таборі, гер доктор. Завтра, як протверезіємо, зустрінемося за одним столом.

— Я волів би не говорити нині про справи.

— Чому, любий докторе? В моїх жилах тече німецька кров.

— А в моїх польська.

Рисьо розмахнувся й кинув у глибину залу порожню пляшку з-під вина. Ми чекали, що пляшка з дзенькотом розлетиться, вдарившись об мармур, а вона як у воду впала.

— Ви, гівнюки, забагато маєте нашої крові, а замало нашого сумління. Розступіться, я виходжу!

Але не виходив. Тяжко припав до мармурової колони і тер зрошене потом чоло.

— Ми, німці пережили великий історичний шок, — сумовито озвався доктор Гонсьорек. — Тож я репрезентую інших, а саме нових німців. Ми вже ніколи не вдамося до насильства.

Філософ Шмідт хотів затанцювати тропака, проте мусив відмовитися від наміру.

— Тирипири, — сказав він, упавши на одне коліно. — Наш кордон тягнеться передмістями вашої столиці. Йосиф Віссаріонович повісив нам на шию незлі жорна. Рисю, що я кажу! Братику, пильнуй за мною. Адже я єдиний тут репрезентую державну точку зору. Завтра маю лекції, ні, засідання комісії, а тут розгул реакції. Торговиця, попереодягувана в артистичні пелерини, грошороби, підвішені не до тих клямок, що треба. Споїли мене, лайдаки. На коліна, голото! І ти, німче з великою грошвою! Тут наша національна базиліка, п’ястівський храм, цоколь Святовита! Варта, до мене! Товариші і товаришки!

— Рисю, він буде роздягатися, — мовив я з жахом.

— Я б йому допоміг, але він не роздягнеться. У нього пісюн завбільшки з нігтик. Мама навіть замовляла службу Божу, але не допомогло.

З-поміж танцюючих пар виділився полковник-кухмістер, командуючий евакуацією. Понуро йшов до нас із розстебнутими штанами і розхристаним фартухом.

— Що тут діється? — грізно запитав він. — А де Госька? Хто з вас украв мені дівчину? Може, цей жевжик в окулярах?

— Це товариш німець. А ви станьте струнко. Перед вами я — член ревізійної комісії.

— Я всіх вас порозганяю… Розбусурманилися, розперезалися, тільки й можуть, що жлуктити дармову горілку і сальцесони тсрасти. Ану танцювати! Бери німця під пахви і галсуй, бо тім’я розвалю! — зненацька він вихопив з-під сорочки великий, облізлий наган, певно, якусь дорогу пам’ятку з давніх часів. — Ну, всі до танцю! Ей да ухнєм!

— Хто, я?

— Так, ти, члене голландський!

Кухмістер брутально пхнув Едварда, і той слухняно обійняв доктора Гонсьорека. Почали дриґатися на місці, бо мелодія танго і їх підхопила.

— Пане полковнику, — сказав я довірливо. — Отам у кутку, здається, пані Гося. Якийсь типчик щось при ній майструє.

— О, курка мама! — ринув у морок ошалілий полковник.

Криваво блиснуло, розлігся постріл, хтось кинувся втікати поперек залу із хвостом осетра в руках.

— Зірвуть пломби і виламають двері, — мовив я до Рися. — Тут проллється кров.

— Ходімо звідси. Я за тебе відповідаю.

— А, може, залишимось? Останні Петронії в останні хвилини конаючого тисячоліття.

Рисьо потягнув мене знов до тієї комори. Довелося дорогою переступити сплячого на підлозі Кольку Нахалова. Спав, але щось казав сам до себе мовою свого дитинства.

— Іди, йди, я дожену тебе. Тільки візьму пляшчину.

Чому я не люблю цього міста? Ні, це не так. Просто я не кохаю його так, як всі оті віслюки, що збивають собі готівку на любові до Варшави. Зранку, напевно, допінгуються наркотиками, а потім до самого вечора кохають, кохають і кажуть, аби їм за це платили. Більше ніж півжиття прожив я в цьому зболеному місті. У граді, скаліченому від самого виникнення свого, ґвалтованому окупантами, четвертованому загарбниками, здавленому арканом азійських орд.

Колись я вповз у його труп. Місто важко реанімувалося, і я теж повільно, вперше у житті повертався до життя. Ми з ним ровесники. Нас поєднав випадок. Як згодом виявилося, поєднав на смерть і на життя.

Моїм останнім літературним твором буде цей останній день життя. День скромного хепенінгу. Але щось вийшло з ладу. Мене охоплює втома і знемога. Моє життя повторюється, і я повторююсь. Замість неповторності — серійність. Мою творчість, як і життя моє, можна різати на шматки, наче ковбасу. От як воно виходить.

Наді мною тільки моє місто новеньких пам’яток і старих сучасних будівель. Нічого поза цим я не маю. Спільна мова, спільна мука, спільне нерозуміння. Що вони винні і що винен я?

Увіходжу в евакуаційний коридор. Тепер мене ведуть червоні стрілки. Якась пара вовтузиться в ніші для протипожежного гідранта. Хтось дрімає, спершися на стіну, наче мумія у стародавніх катакомбах. Здається, що я спинаюся на поверхню землі, а насправді я сходжу в льохи «Парадизу».

Моє місто нагадує славетний Іркутськ. Колись було скаліченим європейським містом, тепер є здоровим азіатським кишлаком. Я в неволі цього міста. Або, краще сказати, я вибрав тут оселю своїй неволі.

Входжу до кухні, спустошеної немов після татарської навали. Спустошені котли, побиті в друзки тарелі, з відкритих кранів біжить вода. Якийсь щур «по-собачому» пливе океаном кухні.

Я знаю причину цього похмілля. Тотального похмілля. Воно трапляється зі мною систематично, через певний час. Через певний лихий час. І тоді я граю з долею в кості. На життя. Не в кості, а у склянку води і від трьох до п’яти снодійних порошків. Це рулетка білих людей. У неї грають президенти і курви, духовенство й поети, пролетарі й капіталісти.

Оркестр товариства інвалідів виконує попурі з американських мелодій, а для того, щоб не впізнали, грає ззаду наперед, аби не сплачувати валютою. Хтось приязно торкається моєї ноги.

— Пікусю, ти шукав мене? Я вже тут. Скоро підемо.

А він високо підскакує, намагаючись лизнути мою руку.