Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Марш, Пікусю, до гардероба! Пильнуй тої посудини, що я ношу за собою, наче кров для переливання.

Пікусь робить сумні очі й, підібгавши огризок хвоста, повертається до гардеробника, що смачно похропує; музика не заважає йому, як не заважають верески, не заважає кінець світу, який триватиме кілька мільйонів років, взагалі ніщо йому не заважає.

Я сідаю коло нашого столика. Тут кочували чужі племена. Чужі недопалки, чужі сліди від помади, чужий розхлюпаний лимонад. Довкола сонний рух. Одні прагнуть устигнути через кухню до збезчещуваного святилища партії, інші бредуть назад, по коліна мокрі, пересичені оргією. Сизі обличчя, червоні обличчя. Довгасті, овальні, кострубаті, лискучі від поту. Меланхолійні та знахабнілі.

Насилу підводжуся з-за столика. Простягаю руку, аби зупинити оркестр. Широко, як тільки можу, відкриваю рот.

— Люди! — кричу я. — Антихрист зійшов на землю. Кульгаво зістрибнув із сусідньої галактики. Може, хотів куди-інде, але потрапив до нас.

Якийсь тип подає мені знаки.

— Туалет отам, друже. За гардеробом.

А я підношу догори обидві руки.

— Люди, подивіться на себе! Зійшов він на всіх вас і на мене! Уже не очікуйте Антихриста, бо він на землі. Антихрист розпилений, подрібнений, згранульований. Міні-антихрист у кожному з вас і в мені.

Оркестр грає шосту мелодію, хтось танцює, хтось дрімає. Блимає то червоне, то блакитне світло. Угорі бліді пики помічників Люципера. Чекають своєї години.

— Ніхто мене не слухає, — кажу з розчаруванням. — Антихрист прищеплений усім нам, і тому його нема. Ніхто мене не чує.

— Я чую! — виліз звідкілясь Едек Шмідт, розчухраний, з перекривленою краваткою. — Фе, негарно. Якісь ненаукові, старосвітські теревені. Як вам не соромно?

Перед баром сидів Жорж, колишній Жоржик. Сидів на високому стільці й погойдував однією ногою. Цідить щось із склянки через зігнуту соломинку.

— Доценте, учора п’ять снодійних порошків я запив склянкою горілки. І кілька годин не міг заснути. Бо це лотерея. Або відразу звалить з ніг, або паскудно протидіє. Тобто, протягом кількох годин я засинав і не засинав. Переступав поріг і відступав. І щоразу входив у інший сектор цього невідомого виміру. Входив у лагідність молодечих споминів, у тінь докорів сумління, входив у червінь ночі навісних демонів. А одного разу увійшов у ясність розуміння, в яскраву ясність, прокреслену виразними знаками. І все осягнув, і все зробилося очевидним і якнайзрозумілішим. Однак тоді хтось покарав мене і в останню хвилину, за мить перед вигуком тріумфу й полегшення, зіпхнув у чорну безодню сну без сновидінь.

— А ти знаєш, з чого живе Рисьо, мій брат-близнюк?

— Не знаю. Я відійшов від літературних справ і позбувся амбіцій. Чекаю свого строку.

— А варто знати. Рисьо живе з маленької книжечки, написаної в давні, давноминулі часи, коли він був ще слухняним сином партії й засідав по всіляких поважних інстанціях, в яких тепер засідаю я. Може, пригадуєш її назву? Та книжечка, написана не без таланту, не без деякого блиску, славить насильство, узаконює поневолення, погоджується з лихою дочасністю. Ту книжечку перевидають щороку два рази і тичуть її кожній дитині у школі, аби вона отруїла дитину, аби витравила з неї найперший моральний інстинкт, тільки-но він з’явиться, аби навчила її двоєдушності і найпершої втіхи від цинізму. Завдяки тій книжечці Рисьо живий-здоровий ходить по місту. Завдяки їй живе, вранці попиваючи молочко, а ввечері горілочку. Завдяки цьому творові Рисьо може провадити безкомпромісну боротьбу з режимом і будити наше запаскуджене сумління. І тут ми вдруге здибуємося з діалектикою нашого часу, любий друже.

— А де доктор Гонсьорек?

— Пропав. Певно, пропав у туалеті.

— Боже, все запало в морок. Лишилося похмілля, яке не хоче минати.

— Ми всього лише крихти білка в жахному кремово-вогнистому Всесвіті.

— Одначе ви вірите в Бога.

— Якщо я вірю, то в іншого, ніж ви, дурні.

Жорж поглядом прочісував зал. Шукав нової жертви. Я хотів сховатися за розкуйовдженою головою філософа, але було вже пізно. Він зауважив мене, по-змовницькому усміхнувся й зістрибнув зі стільця. Втікати я не міг, бо він перекрив мені шлях до сходів.

— Ви ще тут? — запитав Жорж, безцеремонно відпихаючи доцента. — Це недобре місце. Харчівня з поганою репутацією.

— Я саме хотів розрахуватися. Але офіціанти кудись поділися.

— До речі, про рахунок. Знаєте, дурна ситуація. Може, навіть не годиться з таким до вас звертатися. Мені трохи не вистачає для розрахунку.

— Скільки?

— Небагато. Двадцять тисяч.

Я намацав у кишені скільки було треба. Мені траплялися такі субчики. Як побачать гармошку з банкнотів, то відразу просять більше.

Він розуміюче опустив руку, я в темряві намацав його кістляву долоню і всунув туди дві банкноти. Добре сприйняв мою делікатність і приязно відповів на потиск.

— Завтра вранці поверну з нарочним, — сказав упівголоса.

— Але ж ви добре знаєте, що завтра вранці не буде кредитора.

Він засміявся, поплескав мене по плечу.

— Якби я знав це напевно, то стрільнув би більше.

І повернувся до бару, кинув на стойку мої гроші, наче власні. Бармен подав йому нову склянку, але з тією ж зігнутою соломкою.

З гардеробу, наштовхуючись на стіни, дибав Ганс Юрген Гонсьорек.

— Гергот, я вже нічого не хочу. Хочу лише до готелю, — стогнав він, тримаючись за поперек.

— А там, у тому святилищі?

— Там кінець світу. І тут кінець світу. Я хочу додому.

— До вашого дому теж наближається кінець світу.

— Але хай він застане мене в моєму власному ліжку.

У цю мить я побачив, що Рисьо стоїть перед стойкою і попиває зі склянки Жоржа, який заговорився з барменом.

— Рисю! — закричав я трохи заголосно, аж оркестр умовк.

Шмідт статечно подивився на мене, тоді загасив недопалок