Важка весна - Борис Пахор

Настало кілька хвилин тиші, потім чоловічий голос у радіо сказав: «Продовжуємо читати список зниклих. Жака Дюкура забрали того й того дня. Бачили його в Белсні. Хто щось знає про нього, хай напише на ту й ту адресу. Антуан Лємер був у Струтгофі до вересня 1944-го. Хто його бачив після цього, нехай напише матері, пані Лємер, на адресу таку й таку».

Він легко посунувся на кушетці; почувався так, немов долинали ті слова з далекого краю, замкненого посеред земної кулі; міхурці, що здіймаються від потопельника на морську поверхню. А все ж те діялося всього лише кілька місяців тому. Тепер людей цікавлять жнива і майбутні вибори, а його — лист Арлетти. Вдалині на ріці затрубила якась пищаль, звук був подібним до мукання корови, у якої теля в хліві за рікою, а вона не може перейти через воду і розгублено топчеться в очереті. Потім закаркала зграя ворон навколо дерев, і здавалося, наче їхні дзьоби сваряться через оті мертві імена.

Він чемно лежав під коричневими ряднами, сприкрений її від’їздом; і почувався, мов злочинець, який потай слухає радіо, котре перелічує його особисті прикмети і повідомляє, що коло переслідувачів постійно стискається. І то було почуття вини. Але ж він таки народився. І безкінечне перелічування імен на першому поверсі його постійно хвилювало, немов кожне ім’я окремо дорікало йому, що він тут безтурботно лежить. І хотів підвестися. Але ні. Може, справді варто було слухати стоячи, та він уперто лежав, мов зв’язаний, лише піжамна сорочка ще більше сповзла з грудей. Спекотно і душно, подумав він. І водночас побачив старого бельгійця, коли той прийшов з душової в його кімнату, і на ньому була ота піжамна сорочка. Тоді він уже був не там, де вони з Васьком увечері складали агонізуючі тіла у вантажівку. А в кімнаті для хворих на бешиху. Старому в душовій видали ту піжамну блузу замість сорочки. І коли прийшов, то махав руками, мов сліпець, коротка блуза підскакувала, і між довгими сухими кістлявими ногами було видно його стару і мляву голизну в паху. Була та піжамна блуза з синіми і білими смугами коротша, аніж звичайна сорочка. А старий високий, мов тичка. І, може, було й краще, що через набряклі повіки не бачив своєї жалюгідності. Два рожеві міхурі накривали його очі. І коли лежав (а він приніс йому в круглій мисці їжу), старий намацав її тонкими пальцями. Хліба не хотів, залиш собі, сказав потім, уже після того, як циган із нижнього лежака кілька разів поцупив хліб з-під його узголів’я, куди він ховав кусень, бо сподівався, що колись знову зможе їсти. Але цього так і не сталося, і коли він помер, капо[11] знову сердився, бо ступні старого стирчали з-під покривала над вузьким ящиком.

Радіо на першому поверсі й далі виголошувало імена. Скільки цих імен він позаписував хімічним олівцем на стегнах. А шкіра ж була зів’ялою та пошерхлою, і її доводилося зволожувати, щоб напис пристав. Тоді кочегар коло печі, перед тим як кинути трупи у вогонь, міг переписати номери з ноги. А він, той, хто їв хліб полонених, лежить тепер на зручній кушетці і ладен бігти на побачення, якби тієї миті дізнався, що вона ще не поїхала у відпустку. Він винен і не винен; усе водночас. Мав хліб, який лишався після покійників, і їхня смерть кожного дня була для нього прикрістю. Він не зазіхав на їхнє життя, він просто жив з їхньої смерті. Ніхто, звісно, не може поставити цього йому в провину. Ні мати ув’язненого, ні дружина. Але найкраще було б, якби медсестра повернула вимикач радіо, аби знову звучала лише музика. Ні. Нехай іде до кінця. Гм, до кінця! І ніби йому відразу дали доказ слушності його іронії, — жіночий голос у радіо замінив чоловічий. Втомлюється людина перелічувати тисячі і тисячі гробів; особливо коли це перелічування не має ніякого значення. Отой край, там унизу коло ріки, це знає, і номери з радіо витрушуються на нього, немов мертве насіння. «Того і того востаннє бачили в Дахау квітня місяця 1944-го...» Добре, він узяв його синю блузу від піжами. Коли той помер, мусив його роздягнути; потім закип’ятив воду в мисці і виварив її. Хоча вона була йому й не потрібна, взяв її швидше як пам’ять; немов старий бельгієць був йому якийсь родич. І якщо тепер її одягнув на себе, то тому, що має лише одну сорочку, і її шкода використовувати для лежання. О, звісно, багато хто її не одягнув би, але це не можна ставити йому в провину.

Він підвівся. Ні, не він один винен. Якщо так, то винні всі. Адже багато хто усвідомив зло лише перед печами, лише тоді, коли смерть була вдягнена в смугасте вбрання. І тоді вже не допомогло, що їх було так багато. І притуплена свідомість, яка остаточно прокидається хіба перед жерлом крематорію, є лише почуттям глибокої і тихої немочі. Треба було думати раніше.

Тому варто задуматися про майбутнє вже тепер, сказав собі і ходив уздовж перил. Так, уже сьогодні думати про завтра і розповідати про пережите, щоб люди мали уявлення про все, що відбувалося, мов чорне на білому.

При цій думці він заспокоївся і знову сів на кушетку. Взяв у руки записника, щоб занотувати сентенцію про старого бельгійця, але вже на першому реченні: Тоді вже був не сам... зупинився, бо засумнівався, чи такий початок правильний. Мав би спершу описати довкілля, щоб було зрозуміло, де це все відбувалося. За цим сумнівом ішов інший: хіба не мав би перед тією піжамною блузою описати нічні поїздки в залізних вагонах засніженими просторами?

І в цьому ваганні задивився перед собою з олівцем у руці, роздратований, бо огром матеріалу щоразу знову паралізував його.

Дополудення. На терасі точилися тихі