Важка весна - Борис Пахор

— Хтось сумнівається? — Жуль випростався, притиснув кулаки до грудей, як бігун, і швидкими пружними кроками пішов уздовж всієї тераси до кінця, потім знову назад.

— Арлекін! — весело загукав Йойо.

— Ось, будь ласка, і не соплю, — сказав Жуль. І знову крокував. Потім зупинився і постукав себе по грудях. — Ці легені здорові, — казав він, а його рука махнула в повітрі. — Першокласні легені, прошу вас!

А тоді на нього напав кашель, і його грудна клітка здригалася і корчилася, і знову було видно, яке низьке його праве плече. Він сів на край лежака і потягнувся за круглою коробочкою.

— Хто йде зі мною по його труну? — вигукнув Йойо, так що аж відлунювало в просторі.

— Це від диму, — зверхньо скривився Жуль. — Від цигарки.

— Це тому, що всередині у тебе все клекоче, мов у казані, в якому вариться квасоля, — сказав Йойо. — Ха-ха-ха.

— Друга важлива річ, яка йде відразу після здоров’я, дорогі мої, — це праця, — спокійним голосом сказав Жуль; сів на лежак і склав руки на колінах, набувши аскетично скромного вигляду. — Це теж маємо. — Повернув голову і святенницьким поглядом окинув довгий ряд лежаків.

Обличчя на них реготали, а він легко потирав руки і тримав голову набік.

Тоді медсестра відчинила скляні двері і вийшла на терасу. Сміх ущух через її несподівану появу на терасі, а її очі були збентежені.

— Підходьте, підходьте, — сказав Жуль.

— Тепер не знаю як.

— Підійдіть, я вам кажу. — Жуль був мов батько, якому неспокійно, бо донька боїться песика, але водночас його голос поблажливий до дрібної, маленької істоти.

— Послухайте, панно Жільбер, — озвалися лежаки.

Вона підійшла і зупинилася коло поручнів, щоб близькістю залізних прутів убезпечити себе від неприємностей.

— Третя річ — це кохання. — І Жуль запитально глянув на неї, немов відповів на її питання.

— Не розумію, — прошепотіла Жільбер. Потім повернула голову і глянула на лежаки.

— Це три головні істини, — підтвердили хворі і змовницьки посміхалися.

— Не розумію, — впевненіше сказала медсестра. — Про що мова?

— Не знаєте, як із коханням? — І Жуль був серйозний, навіть трохи пригнічений, немов завинив перед тією, яка не знає такої важливої істини.

— Поясни їй, Жуль! — вигукнув Йойо.

— Це так. Десятки тисяч колишніх полонених, тобто нас, подали заяви на розлучення.

Говорив поволі, навіть надто тихо, а інтонація його голосу мала у собі щось погрозливе; саме тоді, коли його голос понижався, здавалося, що він ніби аж засичав.

Медсестра ледь помітно переступила з ноги на ногу; розгорнула лікарняні папери, які тримала в руці.

— Які ви песимістичні, — сказала нерішуче.

— Знаєте, скільки коштує розлучення? — запитав Жуль і сягнув по листок паперу до внутрішньої кишені жакета.

Але вона повернулася і поспішила до виходу.

— Почекайте. Я покажу вам папери! — загукав Жуль. Але вона вже відчинила стулку дверей і зникла.

Жуль знизав плечима і, коли клав папери назад у кишеню, сам до себе сухо посміхався.

— Оту німку я б собі хотів! — вигукнув Йойо. — Хіба я тобі не казав: «Жулю, клюкни її, бачиш, вона чекає?»

Роберт вигукнув:

— Добре тобі, ти нежонатий!

— А якщо повернешся додому і побачиш, як оті бідолахи, що твоя жінка пішла з іншим? — сказав Йойо. — І що ти на додачу ще й приніс Кохові палички з собою?

— Не схотіла подивитися на папери, — сказав Жуль сам до себе і насупився.

Вони почали виходити, і тераса швидко спорожніла. На вузьких, пожовклих матрацах з кінського волосся на плетених лежаках залишилися газети й відкриті книги, сонячне проміння самітно переламувалося на лежаках. Вони стояли вздовж стіни з піднятими узголів’ями, немов питання без відповідей. Внизу, на першому поверсі, включили радіо, і з гучномовця лунала музика, мов жива ріка, яка не припиняла текти весь той час, коли вони мали справу зі смертями. І він згадав першу музику, яку почув після повернення, в Луна-парку, коли йшов фотографуватися; але та, що лунала зараз на першому поверсі, була вже добре знайомою і доброзичливою. Немов голосне свідчення людської молодості. І здалося йому, що в людини є зелені парості, які не знищить жодна смертоносна паморозь. І Жуль, і всі інші, незважаючи на все, мають у собі оте джерело стійкості. Звісно, іронія — гіркі ліки, бо хворий і ліки не розлучаються, але саме здатність самовладання притаманна людському родові.

Третя — любов.

А може, перша.

Ні, перша — здоров’я; адже інакшими були б його стосунки з Арлеттою, якби він мусив носити з собою овальну коробочку з пап’є-маше, як Жуль, Йойо, Роберт і стільки інших. Арлетта справді, мов музика на першому поверсі, жвавий, але розсудливий Моцарт. Лише питання: чи для нього?

Музика внизу раптом замовкла.