Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
ОКСАНА (виходить вже вдягнена в простеньке плаття, — щоки почервоніли): В нас гості…
СЕРГІЙ (вражено — Оксані): Ти теж тут жити збираєшся?
ОКСАНА (ображено): Чому «збираюсь»? Я — живу.
ПЕТРО: Так зона ж!
ОКСАНА (з гідністю посміхаючись): Була вже тут одна зона — в війну! А люди жили… І зону ту пережили.
БАБУСЯ (з неприхованою гордістю дивиться на Оксану): Не залишилась, так повернулась! Нє, ну не кляте дівча! Точно як я в молодості! (Оксані) Ти хлібину принесла?
ОКСАНА (ображено): А як же!
БАБУСЯ: Круглу ж паляницю? Чи забула яку?
ОКСАНА (ображено): Та що я, не знаю? Поки її дістала! Зараз же тут ніде круглого не печуть…
БАБУСЯ ОКСАНИ: А чо так довго не приходила?
ОКСАНА: Та роботи багато!
БАБУСЯ ОКСАНИ: Знаю я твою роботу! Мужиків по голові гладити!
ОКСАНА (щиро образившись): Бабусю! Ну як вам не стидно!
БАБУСЯ: Да-да, не розказуй! Тобі аби з дому вирватись!
СЕРГІЙ (Оксані): Ти перукар за фахом?
ОКСАНА: Нє-а. Другої роботи не найшлось тут. А ти?
СЕРГІЙ: Теж «нє-а». Теж тут іншої роботи не знайшлось… Класно стрижеш.
КОЛЯ (блиснувши очима):…під «нуль»…
Сергій метає на нього спопеляючий погляд.
БАБУСЯ ОКСАНИ (рішуче випроводжає розвідників): Так! Все, хлопчики: поміряли, вишень поїли, погомоніли — і спасибі, бувайте здорові… Не весь же день теревенити… В нас роботи ще сьогодні багато…
І, піднявши з лави куртку Сергія, тицяє йому її під лікоть, майже виштовхує в спину — за дерев’яну хвіртку штахетника.
Сергій оглядається…
…Оксана на порозі хати, на тлі темних сіней — оглядається…
БАБУСЯ (рішуче штурхає Сергія в спину): Ти міряти село приїхав? То й міряй! Сподобалось тут ласувати… (зачиняє хвіртку і накидає гачок)
Сутінки в поліській хаті. П’ятниця перед Трійцею.
Загорається сірник — бабуся запалює свічку на столі. Там вже стоїть пісна вечеря. Оксана готує «канун» — поминальну страву: варену пшеницю з медом.
БАБУСЯ (переступає за поріг хати — на двір): «Просімо, наши ридниє, заходьте до мене в хату на вечеру, що Бог паслав. Можа каму нема куди йті, все пріходьте».
Споконвіку так в цей день закликали тут душі своїх померлих рідних.[22]
Повертається до хати і викладає на стіл ще ложки — для померлих душ. Сідає поряд з Оксаною, бере з столу полумисок з «кануном» — розкладати по тарілкам…
І раптом зупиняється…
БАБУСЯ: Ми ж одні на кутку… (ставить полумисок назад) Ану, Оксана… Мотнись по сусідам…
Оксана підхоплюється…
У розвідвідділі листочок з рівнями радіації села Лебедині переходить з рук Сергія до рук штабного офіцера.
Листочок кладуть на карту місцевості на столах; червоним наносять на карту дані…
З цього ж листочка плакатним пером переписують рівні на великий аркуш ватману — у зведену таблицю населених пунктів зони.
На стіні хати, в мерехтливих відблисках свічки, фото Оксаниних покійних молодих батька й матері, молодих діда й бабусі, прадіда й прабабусі. Всі жінки схожі на Оксану. Рід…
ГОЛОС БАБУСІ: «Просімо, наши ридниє, заходьте до мене в хату на вечеру, що Бог паслав. Можа кому нема куди йті, все пріходьте».
Під стіною — сидять бабуся і Оксана: древній поліський рід живий.
Горить свічка.
На всій площині столу — розкладені ложки, ложки, ложки…
Поряд — по кілька однакових: з однієї сім’ї.
Бабуся і Оксана урочисто починають вечеряти. Набирають «канун», куштують. Ще раз. І ще. За третім разом продовжують вечерю: картопля, риба, зелень з городу — все, що дають тутешні земля, вода — й роботящі руки…
