Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Бурлаку сів до машини.

— Іон, Петру, Раду, Костике! — сердитим голосом диктував йому Пеліною, час від часу позираючи на целулоїдну пластинку, яка то освітлювалась, то затемнялась напроти кожної вибитої літери.

Скоро радіограму було зашифровано. Смеу взяв бланк і перед тим як вийти сказав:

— Вам уже повідомили, що після роботи треба з'явитися до штабу, йти неодмінно всім! Я теж буду…

Бурлаку несміливо обізвався:

— Дозвольте одне запитання, пане капітан?

— Прошу!

— Невже ви теж вважаєте, що Уля заслуговує на таке суворе покарання?

— Авжеж!

— В такому разі я хочу сказати, що ви погано знаєте нашого Улю.

— Це твоя думка, сержанте, а не моя! — відповів капітан холодним начальницьким тоном. — Коли хтось спитає, я у підполковника Барбата.

Шифрувальники здивовано подивились йому вслід. Вони аж ніяк не чекали від нього такої відповіді.

Дощ перестав, зате подув холодний вітер. Чорні хмари, спустившись низько-низько, заволокли навіть вежу костьолу.

Штаб розквартирувався в хаті, що стояла недалеко від КП дивізії.

У відчинені навстіж ворота, перестрибуючи через калюжі, заходили ті, що спізнились. На просторому чистому дворі вже стояли писарі, вістові, днювальні. Збившись у купки, вони обговорювали сьогоднішню подію.

Мабуть, уперше від початку воєнних дій зібралися усі працівники відділів служб дивізії. На звичайні заняття по стройовій підготовці з'являлася лише половина солдатів. Однак цього разу начальники не затримували писарів, а ті, в свою чергу, вирішили не уникати цього виклику. Звістка про розжалування Улі Михая блискавкою облетіла увесь штаб, і кожному захотілося побачити саму церемонію.

Солдати одностайно твердили, що Улю карають незаслужено.

— Дивуюсь, як їм не спало на думку розстріляти його! — висловлював обурення в колі своїх друзів якийсь писар з першого відділу.

— Ех, братику, на своєму віку я бачив стільки дива. І мене вже ніщо не здивує, — почулося йому у відповідь.

В іншій групі, де стояли й шифрувальники, сердито лаявся Бурлаку:

— Минуло хвилин з двадцять, а вони й не думають починати. Чи, може, чекають дощу? Ох, і паскудна погода… Ще й намокнемо.

Шифрувальники зайняли місце в глибині двору біля комори.

— Де ж це Уля? — запитав Томеску. — Чи, може, його приведуть сюди під конвоєм?

— Цього ще бракувало! — відповів Пеліною. — Мабуть, він у канцелярії. А нашого капітана хтось бачив?

— Може, Смеу й не буде? — засумнівався Мардаре.

— Коли пообіцяв, то прийде! — запевнив його Томеску.

— Ех, як би це щезнути звідси. Щось не дуже хочеться дивитись, як будуть карати нашого Улю, — додав Пеліною.

Барбу Васіле, який досі не брав ніякої участі в розмові, вигукнув:

— Дивіться, пан старшина!

У дверях канцелярії показався високий і досить вродливий військовий, старший унтер-офіцер Доробец Ніколає. Його стрункий стан щільно облягала форма з найкращого офіцерського сукна, яка до того ж була гарно пошита. Завжди ходив у вичищених до блиску чоботах та в рукавичках. Зрештою, він не лише одягом, а й поведінкою намагався наслідувати офіцерів, особливо штабних, його шанували всі, навіть генерал. Та це й не дивно, бо звання старшого унтер-офіцера Доробец одержав у такому віці, коли інші тільки мріють про нашивки унтер-офіцера.

Доробец прибув до дивізії після її реорганізації, перед походом в Ардял. Хоч на інтендантській службі взагалі важко відзначитись, проте Ніколає швидко став найкращим унтер-офіцером штабу дивізії.

Кажуть, що поголоска випереджає саму людину. Це особливо підтвердилось на особі старшого унтер-офіцера Доробеца. Не скажеш, що Доробец хвалько або надто вже компанійський хлопець, однак усі якимсь чином дізналися про його біографію. Було відомо, що з молодших командирів Доробец найосвіченіший — він закінчив екстерном шість класів ліцею, а після війни мав поступити до військової школи, щоб набути офіцерського звання. Хоч він виховувався в полку, однак жорстокі казенні звичаї не вплинули на нього. До війни Доробец поводився з солдатами по-людськи, а тому й вони його слухалися і засвоювали вчення без мордобою, без лайок і матюків. Це аж ніяк не подобалось іншим унтер-офіцерам, які ледве могли розписуватись, залишаючись неперевершеними в бійці і лайці, а через те намагалися принизити його перед начальством, від командира роти і далі. Найстрашніше їхнє звинувачення зводилось до того, нібито він своєю поведінкою більшовизував солдатів. Однак, незважаючи на кампанію наклепів, завдяки своїм надзвичайним здібностям Доробец не те що витримав боротьбу, а й зумів раніше за інших дістати звання старшого унтер-офіцера, маючи за плечима лише тридцять років.

Коли показався старшина Доробец, галас відразу вщух. У парадній формі, офіцерських чоботах, що вилискували, наче лаковані, він гордовито зійшов з ганку. Став серед двору і гукнув:

— Командири груп, до мене!

Наказавши їм вишикувати своїх підлеглих у дворі, він очима експерта оглянув стрій. Одним звелів затягти ремінь, іншим — поправити кітель чи тугіше зав'язати обмотки. Потім, вдоволений виправкою людей, вирішив провести кілька вправ з гвинтівкою. Їх досить ретельно виконали ті, що насправді формально носили звання солдатів: більшість з них щонайменше дванадцять годин на добу витрачали на переписування паперів, креслення карт або друкування на машинці.

Рота ще не скінчила вправ з гвинтівками, коли з канцелярії вийшли капітан Медря, капітан Смеу та Уля.

Вислухавши рапорт, Медря ступив трохи вперед, підніс руку до козирка і привітався:

— Здрастуйте, солдати!

— Бажаємо здоров'я!

— На плече-е-е!

Три коротких рухи, — і рота завмерла.

— Вільно!

Уля тим часом став у шеренгу третім на правому фланзі.

Капітан Медря Октавіан — колишній учитель географії. Високий, маслакуватий, трохи сутулий, він, незважаючи на уніформу, залишався все-таки цивільним. Через хвору печінку в свої сорок років видавався набагато старшим. За схильність до нудних і довгих нотацій солдати прозивали його «попом».

Капітан був на вигляд похмурішим, ніж завжди, на високому гарному чолі наче побільшало зморщок. Завжди сумні його очі