Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

не з’являвся з дружиною і дитиною. У ті часи не було туризму, щоб посадити на горба жінку й дитя і кинутися в поневіряння глушиною — задля втіхи й відпочинку! Та й небезпечно це було. Якщо в котромусь боснійському містечку і з’являвся незнайомець із жінкою та дитиною, тоді напевне можна було сказати, що він мугаджир — утікач, вигнанець із рідного порогу. Османська імперія впродовж століть зменшувалася, як сорочка, що збігається щоразу, коли її випереш, тож не дивно було, що приходили мугаджири. Але диво в тім, що оці мугаджири були не турецької віри! Люди в місті не знали, що й думати. А тоді, мабуть, збагнули, що не їхня то справа — думати про таке. Є кому думати. А кому? Та ж владі, братику!

— Я б хотів оселитися тут із дружиною й дитиною, — сказав Шимун туркові, що поглядав на нього спідлоба й стукав люлькою по столі.

Стіл був канцелярський, віденський, і з його вибору можна було зробити висновок, що турок — не раб старих звичаїв і від нього можна чогось сподіватися.

— А що ти тут робитимеш? — запитав турок Шимуна, помовчавши рівно стільки, щоб християнину стало ніяково.

— Мені було зле там, де я жив, — відповів той.

— І ти гадаєш, що саме тут буде добре? — зайшовся турок тим сміхом, що не виражає радості, а радше звучить погрозою.

— Будь-де мені буде краще, ніж там, де я жив досі, — сказав Шимун.

Турок поглянув на нього, як розумний дивиться на дурня. Потім трохи помовчав, повитріщався на якусь мушку на столі, а коли та полетіла, турок промовив:

— Якщо так, тоді лишайся! Ніхто не чіпатиме тебе і твоєї сім’ї!

Чим керувався той аґа, чи паша, чи хто він там був, пускаючи дубровчанина в місто, — того ніхто й ніколи не зрозуміє. Та відомо, що нічого він собі таким чином не купував: ні прихильності, ні чого іншого, за що платять дукатами. Він дозволив Шимунові оселитися так, як оселився би будь-який турок. Наостанок не подав йому руки, навіть не глянув на нього більше. Кажуть, що за півроку той турок повісився. Душа в нього надірвалася — от і здійняв руку на себе. Хтозна, чи правда це, чи хтось із оповідачів знічев’я додав таке до історії.

Ось так Шимун і оселився у ворожій імперії. На голову надів феску, чорну, як носили християни, вбрався по-турецькому і в одну мить перетворився на когось іншого. Легко зробитися іншим, якщо ніхто тебе до цього не примушує. А Шимуна ніхто не примушував. Хіба що примусом називати те, коли йому в Дубровнику говорили: з тією пісюхою згасне його родове ім’я. У Біхачі не могли сказати нічого такого, бо ніхто не знав, що собою являє Шимун Іветич. А якби й знали, це нічого б не міняло. Кому яке діло, що згасне ім’я, яке для міста однаково нічого не означає.

Шимун дозволив Марі бавитися з турецькими дітьми. Вінці це не подобалося. Мати боялася, що діти цькуватимуть малу, бо ж вона іншої віри. Наче діти переймаються вірою! І ніби хоч одна дитина на світі знає, якої вона насправді віри. Але треба й матір зрозуміти. Її страх більший за всяку любов і страшніший за найжахливіший злочин. Тільки найкровожерніший душогуб і мати знають міру зла на землі. Душогуб — через те, що чинить зло, а мати — тому що зла боїться. Але батько розраховував, що донька його залишиться жити серед цих людей, тож нехай змалку до них звикає. Зрештою, хіба допомогло йому в житті те, що в турках бачив чортяк пекельних і ходив проти них воювати? Так його змалку навчали, та тепер він бачить, яка користь з тієї науки. Тому хай дитина спілкується, знаходить друзів, це їй в житті знадобиться, а як прийде час іти заміж, він знайде для неї хлопця-одновірця, але такого, щоб знав оте, що нині він сам знає. Що немає міста, кращого за це, немає інших людей, окрім тих, з якими виріс. Залишившись без свого Міста і без своїх людей, Шимун не хотів, щоб Мара пережила те саме. Крім того, Біхач здавався йому гарним, а люди іншої віри — милими серцю.

Лише Бог знає, що насправді коїлося в голові Шимуна Іветича, щоб аж так усе в ній перевернулося, щоб полюбив усе, створене для ненависті. Турків бо на цей світ послано, щоби хрещений люд мав кого ненавидіти, щоб наша кров не закисла й віра не втратила сили. Щоб нас отаких Бог із рота не виплюнув. Що, дивуєшся, чого я досі так думаю? Чи просто собі запитуєш? Та ти глузуєш, а зі старого чоловіка глузувати негоже, щоб ти знав. Можливо, тепер усе перемінилося і сусіда ненавидіти сором, хай він хоч турок, хоч китаєць, хоч мурин, та якщо й перемінилося — то лише відучора чи з позавчора. А ненависть до турків робила з нас людей століттями, як і турків робила людьми ненависть до нас. І кожну людину на земній кулі, ще й раніше, поки не дізналися, що Земля кругла, сотні років людиною робила ненависть до іншого. Ти зараз кажеш мені, що ця ненависть зникла? Гаразд, може, й зникла, та саме вона зробила з нас людей. Востаннє, коли не відчували ненависті, ми ще були не людьми, а мавпами. А щойно дали одне одному імена і почали у щось вірити, тобто щойно виявили людські якості — то й ненавидіти почали. Аж раптом одного дня перестали! Та до дідька це, синку, до дідька, що перестали! Я тільки про Шимуна Іветича точно знаю, що перестав ненавидіти турків. Бо в нього в голові перевернулося щось таке, чого не було в інших. Чи тому, що ненависть до своїх переважила його ненависть до турків. Перестав ненавидіти їх через усеосяжну любов до Мари. Ось так, якщо можеш це зрозуміти. А інші далі ненавиділи, бо в них нічого в голові не переверталося. Може, і зараз ненавидять. Але не показують, бо начебто непристойно навіть говорити про таке. Так само непристойно, як пердіти, коли притисне. Та, мабуть, варто початися новій війні — і геройство знову здолає пристойність, тоді й побачиш, як і куди зникла ненависть, що зробила людину людиною.

Марі лише десять виповнилося, коли жіноча краса вповні показалася і в обличчі її, і в тілі. Містяни дивилися на неї зачудовано. Ходжа Ісмет Салкан, добрий чоловік і друг, із яким Шимун найохочіше бавив вечори, сам із ракією й