Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

дружина була на роботі, товар приймав господар. З цікавості він зазирнув до напоїв і, побачивши там дорогі грузинські коньяки, шампанське в плетених кошулях, французькі вина, похитав здивовано головою: «Ото живуть люди!» Але ні, він ніколи не зможе дотягнутися до них, він завше буде лише звичайним сексотом, якому лише інколи вдасться поживитися окрушками з «комуністичного» столу.

Небавом прибув і Король з пишною молодицею, в якої блюзка аж тріщала на грудях.

— Це Галя, — відрекомендував господареві причепурену жінку з гарно намальованим обличчям.

Галя скинула хустину, голова її була у папільотках.

— Вибачте, товариш Борис так несподівано мене запросив, що я не встигла накрутитися. Ото, поки ми їхали, я в машині і крутилася.

— Нічого-нічого, час є, — сказав Король. — Галя — спритна дівчина...

— Ой, скажете таке — дівчина! — розреготалася Галя.

Король хляпнув її по сідниці і додав:

— Вона зараз займеться сервіруванням. Вам нічого не доведеться робити. А потім, коли закінчить, буде грати роль моєї дружини. Однак нам треба узгодити окремі моменти, тому перейдімо до вашого кабінету.

Чекіст узяв Марковича під руку й повів його впевненою ходою туди, де містився кабінет, так, мовби не раз уже там бував.

Розділ 31

Київ, жовтень 2019. Бісмаркові знову хочеться до Греції. Або хоча б з’їсти відбивну

Ще ніколи в житті Олегові так сильно не хотілося до Греції! І не на острів Андрос, де живе пенсіонер-археолог Польський, а просто до Греції, де його ніхто не знає і він нікого не знає, а це означає, що анонімність і безпека йому будуть там забезпечені.

Нервовий шок, пережитий кілька днів тому, досі давався взнаки. То раптом починав смикатися край повіки. То стукотіло в скронях, але стукіт цей ставав сильнішим і відчутнішим лише після спогадів про сірий ранок у квартирі Клейнода. І насправді йому вже не хотілося згадувати той ранок, але він сам спливав у пам’яті з неминучістю лайна, яке, як не топи, все одно легше за воду і обов’язково спливе на поверхню.

Найстрашніший момент пережив Бісмарк, коли, приклавши вухо до потаємних дверцят, слухав чиїсь кроки, і раптом вони наблизилися, а дверцята, несподівано відчинившись, так штовхнули Олега, що він не встояв і з гуркотом звалився на підлогу. І одразу почув крик, і крик цей був не його. Немов хтось вирішив викричати його страх.

Скутий жахом, він лежав у темряві і не бачив, а відчував, як хтось заглядає всередину, вже після того, як крик замовк. Він чомусь вирішив підповзти до дверцят і зачинити їх. Звідки тільки з’явився такий ідіотський план? Але коли він підповз і піднявся на коліна, щоб сильніше штовхнути потайні дверцята назад, у повітрі щось злетіло і з глухим ударом опустилося йому на маківку. І навколо відразу посвітлішало. У темряві засвітилося безліч зірочок-світлячків. Він обм’як і впав обличчям на дерев’яну підлогу. Зникаючою свідомістю встиг упіймати світло щойно ввімкненої лампочки.

— Ну ви мене й налякали! — сказав йому Клейнод за годину або дві, коли Олег знову розплющив очі.

На голові у нього лежав мокрий холодний рушник. Він все ще перебував у таємному схроні, лежачи на підлозі.

— То ви живий? — видушив з себе Бісмарк, розглядаючи опухлий ніс старого і запечену кров на його неголеному підборідді.

— Поки що живий, — кивнув той. — Я вас чесно чекав до одинадцятої. А потім зрозумів, що вам на мене наплювати... І сховався.

— Тут?

— Що ви! Тут я б помер від страху. Це ж безвихідь! Ні, у мене є ще одна схованка. Останній притулок, так би мовити.

Олег кивнув. Він згадав, як старий замикав його, ідучи по листи.

— Я вас не дуже сильно? — запитав після паузи Клейнод.

— Ну як... — Олег важко зітхнув. — Нівроку! А чим це?

— Молоток для відбивання м’яса, тато його дуже любив.

— Тато любив м’ясо? — сумно перепитав Олег.

— Відбивати м’ясо.

— А хто така Міла? — несподівано згадав про листи Польського Бісмарк.

Старий здивувався запитанню.

— Остання дружина батька, неофіційна, він з нею не розписувався, — відповів він. — Батько їй заповідав нашу дачу в Глевасі. Вона там і живе!

— Так? Цікаво, — промовив змученим голосом поранений хлопець. — А я б зараз відбивну з’їв.

— Молоток є! — посміхнувся Клейнод. — Але ось тільки м’яса немає. Та й я б не радив вам відбивну в такому стані. Відбивна вимагає здоров’я. Інакше — на шкоду. Вам би зараз курячого бульйончику. Але я тут затримуватися не збираюся, та й холодильник у мене порожній.

У холодильнику в старого, і в цьому Олег уже встиг переконатися раніше, панувала охолоджена порожнеча. Тільки на внутрішній полиці дверцят лежало двоє яєць. Добре, хоч вода з крана текла, і на прохання пораненого старий приніс йому холодної води.

— Ви, до речі, що тут робили? — запитав старий.

— Та ж за вас злякався. Подумав, що вбили.

— Ага, отже, все ж таки є у вас залишки совісті! — сумно посміхнувся він.

— А вас що, били? — Олег вказав поглядом на розпухлий ніс.

Клейнод похитав головою.

— Тиск. Я коли хвилююся, він підскакує, і тоді — з носа кров. З дитинства.

— Ну, слава Богу, — видихнув Олег. — А то я вже злякався, коли кров на підлозі побачив.

— Дивно, — старий кинув на нього іронічний погляд. — Незважаючи на всю вашу недбалість, я чомусь відчуваю до вас довіру... Ну, майже відчуваю, — поправив себе.

— Чому дивно? — болісно посміхнувся Бісмарк. — Я взагалі-то позитивна людина. Нікому нічого поганого не зробив.

— У вас все попереду, Олежику. Все попереду.

— Але ви ж щойно сказали, що відчуваєте до мене довіру.

— У моїй ситуації можна довіряти будь-чому. І чашці теж, — він кинув погляд на горня з водою у руці в Олега, що вже всівся на підлозі.

— А у мене до вас кілька запитань було, — Олег потер пальцями чоло, немов намагався зосередитися.

— Це щодо листів від Польського?

— І щодо листів теж. Але спочатку про цю громадську організацію, яку ви заснували. Як вас той хлопець знайшов?

— Та як? Випадково. Я з пошти виходив — пенсію отримував, а він до мене на вулиці звернувся. Запитав, чи не хочу я додатковий заробіток до пенсії, наплів сім мішків гречаної вовни, але показав пачку грошей. Чимось він мені сподобався... Я ще подумав: добре, що він до мене звернувся, адже там десятки пенсіонерів стояли в черзі, і навіть на вулиці.

— Ага, виходить, він вас випадково вибрав? — Бісмарк посміхнувся.

Старий іронії не помітив і простодушно кивнув.

— А ви поліцію не викликали? — Олег вирішив змінити тему.

— Навіщо? — здивувався господар. — У нас тут у будинку вже чотири квартири обікрали. Поліція була, злодіїв не знайшли. А тут і красти нема що. Один збиток — двері.

— А хіба ваш тато нічого цінного не зберігав? — мовби ненароком запитав Бісмарк.

Клейнод напружився.

— Звідки ви взяли?

— Ну так з листів до вашого батька... Там Польський його «хранителем» називає.

— У мене немає звички читати чужі листи.

— Невже листи батькові для вас чужі?

— Не чужі — це листи мені. Але мені ніхто