Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— Свидригайла живого! Щоб волосок не впав!

Викрик Гольшанського спам'ятав великого князя, він шарпнув вудила, кінь, топчучи живих і мертвих, помчав у глибину двору, плигнув через частокіл і поскакав шаленим галопом по висрібленій місяцем доріжці, полохаючи сонних лісовиків і мавок.

Нападники добивали тих, які ще оборонялися, оборону було зім'ято; Свидригайлові ратники й татари кидали зброю, благаючи пощади.

Литвини виважили двері меркаторію, півживий зі страху корчмар упав на коліна, трусився.

— Вставай! — гарикнув Гольшанський на єврея. — Ми не розбійники. Перед тобою великий князь Литви Жигмонт Кейстутович, — показав на худого з кістлявими вилицями й блискучими очима лицаря. — Веди до княгині!

Анна, перелякана й прекрасна, стояла посеред кімнати в одній сорочці. Упізнавши Гольшанського, спитала тремтячим голосом:

— Де мій муж?

— Утік твій хоробрий лицар, — презирливо всміхнувся князь Семен. — Мов тхір… Чи ж вартий він такої жінки, як ти? Заспокойся, княжно, ми спорядимо тобі ридван і повернемо тебе у Твер — батькові. Тільки запам'ятай: ти ніколи не була замужем за Свидригайлом.

Анна якусь мить дивилася на князя нерозуміючими очима і враз осунулася на долівку. Гольшанський наказав привести її до тями, одягти й запрягати коней.

— А я, а я, а я?! — підкотився живий клубок до ніг Гольшанського. — Де я буду, з ким? Горе мені, горе!

— Це ж Генне, — мовив Жигмонт Кейстутович. — Залиши його мені. Він вірно відслужив двом панам, хай послужить ще й третьому.

…На другий день у Бересті Ягайло віддав Жигмонтові перстень на велике князювання. Великий князь відписав королеві Кам'янець, Луцьк, Олесько.

Наприкінці вересня прибула до Берестя депутація від Михайла Юрші; він добровільно здавав Луцьк, сам же виїхав у свій маєток на Київщину. Ягайло надав Луцьку магдебурзьке право.

У Полоцьку Свидригайло збирав сили для нових битв. Бив поклони Борисові Тверському, благаючи віддати йому Анну. Князь обіцяв — як тільки княгиня видужає.

З Поділля від кам'янецького старости Михайла Бучацького прийшла на ім'я короля грамота, якою він присягав на вірність польській короні. Посланець повідомив Олесницького, що Федір Острозький передав Бучацькому свій меч, а сам подався у Києво–Печерський монастир.

У Львові Пйотр і Ян Одровонжі чекали підданської депутації з Олеська. Почався жовтень — посли з останньої твердині Галицької Русі не приходили.

Розділ дванадцятий

КОРОЛІВСЬКІ МИЛОСТІ

Упав золотий накрап на Гаварецькі ліси. Вчепився кленового листя, крушинових кущів — і понесли прохололі вітри золотий мор по березині та бучині; спалахнули свічі самотніх осокорів на безлісному Вороняцькому хребті, зжухла жорстка трава, вранішні їдкі тумани точили пожовкле листя; у тихому смутку злітав густий падолист із крутих схилів на гончарські обійстя, що курилися горбатими печами й пахли випаленою глиною.

З раннього літа й дотепер Микита не бачив того клаптика світу, що заглядав до хижки крізь кругле маленьке віконце, — довгі місяці боровся ратник з костомахою, а коли вона відступила, саме закінчились дощі і перша лісова прозолота, осяяна сонцем, упала в око Микиті. Він зітхнув:

— Облога буде…

Марія й не чула. День у день крутила гончарний круг, мліли пальці, напухали руки в кистях, а в ярмаркові дні тягнула узвозами вивершений горшками візок через Вороняцький хребет до Олеська. Мізерні то були торги в замкненому городі, та все ж збувала потроху товар і за виручені гроші купувала для Микити харчу доброго й ведмежого сала, щоб зализував скоріше рани.

Уже була вдовою: Івашкові ратники принесли його, холодного, на Гавареччину — просив, що хоче вмерти коло Марії. Був білий мов полотно. Шляхетський спис пробив кольчугу і встряг у м'якуш легенів, кров вичуріла, життя уже й не теплилося у тілі, та, видно, десь ще жевріло біля серця іскоркою, бо ожив. Ожив для неї: буде Марія мати його завжди біля себе і вже ніколи не відпустить нікуди й на крок.

Микита почав вставати з постелі, і чекала Марія того дня, коли він підійде до лавиці, діткнеться рукою її плеча, легко відсуне від круга і сам, як то було колись, закрутить, закрутить, а звинні пальці тягнутимуть в'язку глину в довгі шийки гладунців, у розбехкані животи горшків, а вона сидітиме навпроти й лише дороблятиме до посуду із шликів вуха, і буде милуватися його високим, усипаним чорними кучерями чолом, тугими губами, добрим поглядом темних очей, в яких, диви, та й зблисне мовчазна усмішка — ота вся його мова про любов, щастя і радість, що їх принесла Марія у гончарську хатину.

Але Микита наче й забув, що сам колись гончарював, він з любов'ю поглядав на Марію, яка не розгиналася від гончарного круга, і раз у раз водив долонею по рубцюватому шрамі на ребрах, притискав, наслуховуючи, чи не пече всередині, и дивлячись у вікно, за яким віяло листв'яною заметіллю, уже вкотре говорив одне й те ж:

— Осінь… Сухо… Облога буде.

Марія чула, та ці слова не мали для неї жодного значення; війна, облога, замок, рать уже більше її не стосувалися, бо Микита біля неї — хоч і не каліка, хвалити Бога, та до зброї не придатний. А гончар весь був думками там і навіть не дивувався з того, що назавжди відчужився від одвічного ремесла, передавши його Маріїним рукам і голові, бо у своїх руках відчував лише вагу меча, під ногами стремена, а під собою — гик коня і шалений біг.

Одного дня він став на ноги, розвів руками, аж захрустіли кості, одягнувся і сказав:

— Чую, що–м здоровий, Маріє.

Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, — тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.

— Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

— Не пушу–у! — скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. — Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!

— Вона тільки–но розпочалася, Маріє…

— Не пущу! Не ратник ти, а з діда–прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному