Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан

Вони зроблять так, щоби я нічого не помітив. Вони будуть маскуватись за брендами й музичними термінами, вони пустять поперед себе рекламні ролики й досвічених промоутерів, вони заповнять ефір старанно й уміло, як мама в дитинстві заповнює сендвічами кошик для виїзду на природу. Я навряд чи помічу їхню роботу, прокинувшись одного ранку в цілком ворожому місті, з окупованим їхньою музикою та агітацією повітрям, в якому не лишиться простору для моїх маневрів, я навіть не зможу згадати, як все виглядало раніше, до того як музика почала вганяти мене в депресію, а радіопозивні викликати біль у м'язах. Вони змінять все — вони змінять заставки до програм, вони змінять голоси ведучих, вони будуть додавати до загального звучання щоразу більше пластику, щоразу бшьше пластилінових замінників, вони прибиратимуть з музики всі зайві деталі, всі додаткові функції, вони будуть мити і чистити свою музику, як тушу кита, вони вишкребуть звідти всі гарячі живі механізми, на роботу яких я завжди реагував, і мені зйлишиться порожня тьмяна куля, яка буде висіти наді мною, холодно переливаючись синтетичним сяйвом, мов справжнє сонце, мов гаряче серце, вирване з ґрудей хороброго тінейджера.

Любов до музики антисистемна, і вони це розуміють, вони розуміють, що максимально забивши ефір і позбавивши мене можливості вибору, вони зможуть чекати від мене потрібних дій і прогнозованих рішень. Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності — вони запускають свої ріжки й волинки, і я обов'язково маю приєднатись до великої системної мережі перетравлювання музичних звуків, до наскрізної, підшкірної моделі функціонування звуку як агресії, звуку як форми моєї психічної залежності, голосу як подразника всіх болючих, відкритих і незахищених ділянок мого тіла; музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі, моєму апетиту і всім моїм внутрішнім процесам, з процесом травлення включно. Вони знають мої слабкі місця, вони слідкують за моїми основними маршрутами; голосами і барабанним боєм вони заганяють мене у відведені для мене рамки, в приготовані для мене заповідники, знаючи, що я скоріше зреагую саме на голос їхніх радіо-заставок, аніж на голос власної пам'яті, для них найгіршою і найнебезпечнішою може бути лише моя самоізоляція, ізолювання від їхнього радіоефіру, виключення себе з цієї системи звукового кровообігу; вони бояться втратити зі мною зв'язок, бояться не мати до мене доступу, вони починають панікувати, коли я зачиняюсь вдома, вириваю антену з радіо, перестаю реагувати на дзвінки у двєрі і стукіт у стіни, вмикаю свою музику і слухаю її на максимальній гучності, навіть не для тото, аби краще чути, скоріше для того, аби заглушити все інше, все, чим намагаються наповнити мою голову, як ріки водою. Вони спробують ще якийсь час дістати мене, але хуй — мої дамби скріплені моєю лімфою, моєю слиною і кров'ю, моя музика давалась із боєм, за кожен трек заплачено таку ціну, що жоден динамік не зможе перекричати це багатоголосся, не зможе перехрипіти мою золоту колекцію, мою фонотеку, біфштекс мого джазу, попіл моїх святих, мого нейла янга, мого диявола.

3. Rolling Stones. Sister Morphine.

Я сидів і слухав свої платівки. Весь час одні й ті самі платівки. Я прокручував їх десятки разів, заїжджаючи до дір, за якийсь час вони починали тріщати, голка перестрибувала з доріжки на доріжку, але я не зважав — я не збирався слухати їх протягом усього життя, мені важливо було підтримувати в собі цей постійний шум саме тепер — цього літа і в цьому місці, до якого я випадково потрапив. Я приїхав до знайомого, він давно кликав, говорив, приїзди, у нас тут річка, будемо ходити на річку. Добре, говорив я, обов'язково приїду. В якийсь момент я залишився зовсім один, без бабок і жодних занять і подумав — дійсно, чому б не з'їздити, може, там справді є якась річка. Я зателефонував знайомому, я приїду, кажу, угу, відповів він, приїжджай, звичайно, на річку підемо. Що привезти? запитався я на всяк випадок — бабки закінчувались, і я розраховував, що він скаже «нічого». Нічого, сказав він, їду, сказав у свою чергу я і повісив слухавку. Я взяв із собою повен пакет платівок. Щодо річки я мав певні сумніви, але без платівок іхати не наважився. Пасажири затонулих трансатлантичних пароплавів, йдучи на дно в холодному океані, хапають, наскільки можна зрозуміти з кіно, дітей, домашніх тварин і ювелірні вироби. Я схопив свою музику, я впевнено і незворотньо йшов на дно і хотів у разі цілковитої невдачі тримати на руках щось відповідне. Домашніх тварин у мене не було. Домашніх тварин я ненавидів, вони викликали в мені тривогу. Ювелірні вироби я бачив лише в тому ж таки кіно. Про дітей мови не було. Я взяв платівки, сів у потяг і через пару годин вийшов на пероні маленького сонячного містечка.

Привіт, зрадів мені знайомий, що це ти привіз? Це платівки, відповів я. Знайомий розчаровано, але ретельно оглянув мої платівки і показав, де в нього програвач. Програвач був страшний, але мої платівки бачили й не таке. Я не був фанатичним колекціонером, власне, я не був колекціонером взагалі. Я не дрижав над кожним диском, для мене головне було мати ту чи іншу музику, коли диск затирався до дір, я викидав його і йшов купувати такий самий. Я ставив на свої платівки горнята з чаєм, різав на них рибу, сушив драп і записував номери телефонів — музика від цього не страждала. Я теж. Я підійшов до програвача і поставив свою платівку.

Слухай, сказав мені знайомий наступного ранку, тут така ситуація — маю з'їздити на кілька днів до мами. А як же річка? запитав я. Ну, ти лишайся, сказав знайомий, сходи на річку, живи тут, квартира вільна, а я за кілька днів повернусь. Добре, сказав я, я залишусь. Домовились, заспокоївся він, тільки не втопися на цій чортовій річці, і не води сюда блядєй!

Увечорі я вийшов за пивом. Вона сиділа на лавочці й пила колу. В неї була засмагла шкіра, темне волосся і невміло пофарбовані нігті. Я повернувся додому і став слухати свої платівки.

Привіт, сказав я їй наступного ранку, вона сиділа на тійтаки лавочці і жувала гумку, пішли на річку. Ну, да, відповіла вона, ти на себе подивись. Я ображено пішов. Вода була холодною. Я повернувся додому. її ніде не було.