Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан
Я не був у Нью-Йорку дев'ять років. У мене тут зовсім не лишилось знайомих — всі мої колишні знайомі або виїхали звідси, або померли, оскільки були це люди, як правило, старшого віку й поважної біографії. Дев'ять років тому в моєму житті раптом з'явилась велика кількість нових персонажів — дивних і незрозумілих мені, вони жили в цьому місті і з ним для мене асоціювались, в ньому вони для мене й залишились. Я не мав їхніх координатів і так само не мав жодного бажання знову з ними бачитись — коли ти робиш у спілкуванні паузу в дев'ять років, після цього потрібно хіба що починати все спочатку, інакше як би це виглядало — зустрітись із людиною через дев'ять років і запитати, що в неї нового? Нового в якому сенсі? За останні дев'ять років? Тоді вона мала би почати з власного народження, щоби відновити контекст. По-моєму, це безнадійно.
3 подій дев'ятирічної давнини я добре запам'ятав Ярему і його молодшого брата. Це був останній вечір у Нью-Йорку і ми всі тоді сильно перепили, саме того вечора з'вився Ярема з братом, о, скйзав я, ти схожий на Моріссона, я люблю Моріссона, відповів він, і це, власне, все з його слів, що я пам'ятаю. Його брат заснув тоді чи то в душі, чи то в сортирі, a можливо, і там, і там. Я не міг їх не запам'ятати — ми слухали емтівішний анплакт Нейла Янга і пили гівняче американське пиво.
Привіт, сказав він мені, ти мене пам'ятаєш? Привіт, відповів я йому насторожено, паад'ятаю, ясна річ, тільки не пам'ятаю, яктебе звати. Ярема, сказав він. Пам'ятаєш, ти колись приїздив сюди, ми ще напились, ти тоді сказав, що я схожий на Моріссона?
Точно, сказав я — пам'ятаю. I брата твого пам'ятаю — він у сортирі заснув. У душі. Точно — у душі. За дев'ять років Ярема майже не змінився. He знаю, як я. Давай знову нап'ємось, запропонував я. Давай, погодився він, давай в четвер — я запишу тобі нормальної музики. Домовились, сказав я. Ну — що я говорив на початку?
Ярема приїхав на потужному легковику і привіз мені штук 30 дисків із нарізаними на них записами, в основному це була музика пізніх 60х, ранніх 70х, про деякі з цих альбомів я лише чув, вдома знайти їх було неможливо. Я тобі ще запишу місцевої музики, пообіцяв він, тут купа команд, вони виступають в місцевих клубах, їх крутять по місцевих станціях, крім Манхетгена їх майже ніде не знають, це справжня кльова музика. А що це за місцеві станції? поцікавився я. Я тобі розкажу, сказав він, і ми поїхали в болгарський клуб на дискотеку Юджина.
Дискотека Юджина складалась із того, що приходив сам Юджин і ставив музику, яка подобалась особисто йому. Це була ніби гарантія якості, клуб був забитий болгарами, циганами, радянськими євреями і євреями просто, Юджин в основному ставив ска й циганський фолк, по телевізору над баром показували його виступи із Gogol Bordello, болгари пахли пивом. Через сорок хвилин ми поїхали в інший бар, поїхали, сказав Ярема, я знаю тут одне місце, його тримає колишній власник радіостанції, про котру я гобі розповідав, там теж крутять лише його улюблену музику, вже заради цього туди варто поїхати. Це добре, подумав я, що кожен крутить свою улюблену музику. Головне, щоби її на всіх вистачило.
Ця станція існувала довгий час виключно за рахунок благодійних внесків. Щороку вони проводили збір коштів серед слухачів, кожен давав, скільки вважав за потрібне, власники станції пояснювали — хочете ще рік слухати нашу музику, дайте нам бабла, багато нам не треба, просто аби проплатити всі необхідні рахунки. Вони крутили настільки хорошу музику, що кожного року їм вдавалось зібрати потрібну суму. Мене це вразило, По-моєму, це було правильно. Справжні тобі комуністичні принципи існування музичного простору. Власник станції, розповідав Ярема далі, сам вів одну програму, я їх завжди слухав, розповідав він, у них була лише якісна музика, багато музики з 60х і 70х, вони її крутили цілодобово. А одного разу до них в студію прийшов Бьордон. Як Бьордон? не повірив я. Так, він живе тут поруч, це ж Манхеттен, пояснив Ярема, тут усі живуть поруч, вийшов гарний ефір, вони просто сиділи цілу ніч і про щось говорили, найбільше мене вразила історія про те, як Бьордон мав виступ у в'язниці, де сиділи одні чорні, Бьордон стрьомався, але коли почав грати, то все стало на свої місця, вони його прийняли. Бьордон говорив, що багато чого в той момент зрозумів. А тесіер власник станції відкрив цей бар, приніс туди купу своєї музики, іншу музику він там крутити забороняє. А там Бьордон є? запитав я.
Барменша була відьмою, так принаймні стверджував Ярема, вона наливала нам пиво, виводячи піною на його поверхні пентаграми. Пішли, нарешті сказав Ярема, ми пройшли в коридор і побачили там великий музичний автомат, заправлений сотнею найкращих у Манхеттені дисків, вигребли з кишень весь дріб'язок і всипали його в нутро автомата. Вистачило на 27 композицій, по баксу за мелодію, давай, сказав я, натискай, що ти хочеш, він довго копався, гортаючи диски туди й назад, ретельно добираючи кожен трек, врешті сказав — залишилось ще 10. Давай тепер ти.
Що я насправді хочу почути, не лише тепер, не лише в цьому барі з відьмою за шинквасом, а загалом — що я прагну почути, чим би хотів наповнити ефір, якби мав таку можливість? Десять треків, це близько сорока хвилин музики, сорок хвилин часу, за цей час зі мною може статись що завгодно, за цей час автомат має пропустити крізь себе десять чиїхось голосів,
