Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
Зазвичай я не мав часу й охоти читати романи від першої до останньої сторінки, але навіть так було очевидно, що їхні сюжети безглузді та, ясна річ, сентиментальні і що я не змарнував би на них навіть хвилини, якби не оті переваги, які я щойно перелічив. Проте визнаю відверто — і не бачу причин цього соромитися, — що інколи я дійсно отримував задоволення від тих історій. Може, у той час я цього не усвідомлював, але справді — чому я повинен відчувати за це сором? Невже читач не має права насолодитися легковажними оповідками про леді та джентльменів, які закохуються і висловлюють свої почуття, часом дуже вишуканими фразами?
Я аж ніяк не хочу сказати, що позиція, яку я зайняв того вечора, була необгрунтована. Ви ж розумієте, що це справа принципу. На той час, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати, моя служба вже закінчилася. А всякий дворецький, який пишається своїм покликанням і прагне, як висловилася спілка Гейза, до «гідності, що відповідає його статусу», у присутності сторонніх завжди мусить бути «на службі». Байдуже, хто зайшов би тоді в мою кімнату — міс Кентон чи якийсь незнайомець. Талановитий дворецький має вжитися у свою роль, цілком і сповна. Він не може однієї миті скинути із себе свій образ, наче театральний костюм, а наступної — знову його одягти. Дворецький, який дбає про власну гідність, може звільнитися від нього тільки за однієї-єдиної умови: коли опиняється сам. Гадаю, ви розумієте, що коли міс Кентон увірвалася до моєї кімнати в той момент, коли я думав — і не безпідставно, — що перебуваю наодинці, я мусив постати перед нею у належній ролі. Для мене це було справою принципу і, безперечно, гідності.
Утім, я не збирався аналізувати з усіх боків той коротенький епізод, що трапився багато років тому. Найголовніше, що він допоміг мені усвідомити: наші взаємини з міс Кентон набули — ясна річ, поступово, упродовж багатьох місяців — неналежного характеру. Мене стривожило, що вона дозволила собі так повестися, і пригадую, що, випровадивши її зі своєї комірчини й зібравшись із думками, я вирішив повернути наші робочі стосунки у правильне русло. Однак важко сказати, чи спричинився якось той випадок до серйозних змін, що їх невдовзі зазнали наші взаємини. Те, що сталося, могло мати інші, поважніші причини. Наприклад, інцидент із вихідними міс Кентон.
Відколи міс Кентон прибула до Дарлінґтон-Голлу й десь за місяць до того інциденту в моїй комірчині, вона брала вихідні за передбачуваним графіком. По два кожні шість тижнів, аби провідати тітку в Саутгемптоні. Окремих вихідних вона, як і я, не брала, хіба що в маєтку наставало затишшя й вона гуляла на подвір’ї або читала книжку у своїй кімнаті. Аж раптом графік змінився: вона зненацька почала сповна користати з передбачених угодою вихідних і раз за разом зникала з дому рано-вранці, повідомляючи хіба про те, коли її чекати ввечері. Міс Кентон, звісно, ніколи не відпочивала довше, ніж мала на це право, і тому я вважав, що не годиться розпитувати її про оті прогулянки. Та, мабуть, ця зміна трохи мене та й зачепила, бо я розповів про неї містерові Ґрему, камердинеру сера Джеймса Чемберса — моєму доброму колезі, з яким пізніше втратив зв’язок, — коли ми сиділи якось увечері біля каміна під час його візиту до Дарлінгтон-Голлу. Чесно кажучи, я нічого такого не сказав, хіба те, що «наша економка останнім часом трохи не в дусі», тому здивувався, коли містер Ґрем кивнув і, нахилившись до мене, з виглядом знавця промовив:
— Цікаво, чи довго ще чекати.
Я перепитав його, що він має на увазі, й містер Ґрем пояснив:
— Ну та ваша міс Кентон. Скільки їй? Тридцять три? Тридцять чотири? З дітьми вона вже трохи запізнилася, але нічого, час іще є.
— Міс Кентон віддана своїй службі, — запевнив я його. — Я точно знаю, що заміжжя її не цікавить.
Містер Ґрем усміхнувся і, похитавши головою, сказав:
— Ніколи не вірте економці, яка каже, що не хоче вийти заміж і народити дітей. Думаю, ми з вами, містере Стівенс, можемо легко нарахувати дюжину — якщо не більше — таких, які казали те саме, а потім вискочили заміж і покинули службу.
Пригадую, що того вечора я рішуче відкинув теорію містера Ґрема, але відтоді, визнаю чесно, мені не йшло з думки те, що під час загадкових прогулянок міс Кентон, цілком можливо, зустрічається з кавалером. Я, звісно, трохи розхвилювався, бо її звільнення стало б для нас серйозною професійною втратою, від якої було б непросто оговтатися. До того ж мені почали впадати у вічі інші, дрібніші знаки, що свідчили на користь теорії містера Ґрема. До прикладу, забираючи пошту (це був один із моїх обов’язків), я зауважив, що міс Кентон доволі регулярно — раз на тиждень, а то й частіше — отримує листи від того самого адресата і що на конвертах наліплена місцева марка. Мушу зауважити, що такого я просто не міг не помітити, адже за весь час, що міс Кентон пропрацювала в нашому домі, листів до неї надходило дуже мало.
Були й інші, менш виразні ознаки, що підтверджували слова містера Ґрема. Наприклад, настрій міс Кентон змінювався так різко, як ніколи, хоча службові обов’язки вона й далі виконувала сумлінно. Дні, коли вона з ранку до вечора перебувала в радісному настрої — і то без жодної очевидної причини, — бентежили мене так само, як затяжні періоди, коли вона ходила мов у воду опущена. Справді, увесь той час, як я вже казав, вона чудово давала раду своїм обов’язкам, але я мусив дбати не тільки про теперішній, а й про майбутній добробут маєтку. Отож, якщо ті зміни підтверджували теорію містера Ґрема про те, що міс Кентон має певні романтичні наміри і планує задля них покинути нас,
