Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

Новина про тітчину смерть надійшла за кілька годин до того — я сам постукав уранці до її кімнати й передав того листа. Пам’ятаю, що зайшов на хвилю обговорити якесь робоче питання. Ми сиділи за столом, і десь на середині розмови міс Кентон відкрила конверт. Вона завмерла, перечитавши листа один раз, потім вдруге, але — тут варто віддати їй належне — самовладання не втратила. Акуратно заховала його в конверт і подивилася на мене.

— Це від тітчиної товаришки, місіс Джонсон. Вона пише, що моя тітка позавчора померла.

Міс Кентон трохи помовчала, а тоді сказала:

— Похорон завтра. Я можу взяти вихідний?

— Безперечно, міс Кентон.

— Дякую, містере Стівенс. Пробачте, але я хотіла б кілька хвилин побути на самоті.

— Звичайно, міс Кентон.

Я вже вийшов з її кімнати, коли раптом згадав, що не висловив свого співчуття. Я міг собі уявити, яким ударом стала для міс Кентон та звістка, адже тітка, по суті, була їй за матір, тому я зупинився в коридорі, міркуючи, чи не повернутися мені, постукати в її двері й виправити свою необачність. Але тоді мені спало на думку, що в такому разі я потурбую міс Кентон тієї миті, коли їй хочеться побути самій. Цілком можливо, що за якихось кілька кроків від мене вона сиділа й плакала. Думка про це викликала в мене дивне відчуття. Я постояв трохи в коридорі, та зрештою пішов геть, вирішивши зачекати до іншої нагоди висловити свій жаль.

Сталося так, що я знову побачив міс Кентон аж по обіді, коли зустрів її в їдальні: вона ставила посуд у шафу. Доти я весь час думав про горе, яке її спіткало, а надто про те, що мені зробити чи сказати, аби бодай трохи полегшити її тягар. Тож коли я почув, як вона заходить до їдальні, — я якраз мав справи в коридорі, — то зачекав хвилину-другу, а потім відклав свою роботу й увійшов.

— О, міс Кентон, — мовив я. — Як ви почуваєтесь?

— Усе добре. Дякую, містере Стівенс.

— Усе гаразд?

— Так, усе гаразд. Дякую.

— Хотів запитати, чи нема у вас якихось труднощів із новими працівниками, — я всміхнувся. — Коли одночасно прибуває багато новачків, часто виникають всілякі дрібні клопоти. У таку пору навіть найкращим із нас може знадобитися фахова порада.

— Дякую, містере Стівенс, але нові дівчата дуже добре працюють.

— То ви не бачите потреби змінити поточний розпис з огляду на новоприбулих?

— Ні, не бачу, містере Стівенс. Але я відразу вас повідомлю, якщо передумаю.

Вона обернулася до шафи, і я вже хотів піти геть і навіть ступив кілька кроків до дверей, коли все ж обернувся й мовив:

— То кажете, нові працівниці дають собі раду?

— Так, обидві працюють добре, можете не сумніватися.

— Що ж, радий про це чути, — я знов усміхнувся. — Просто вирішив перепитати, бо жодна з дівчат раніше не працювала в такому великому маєтку.

— Розумію, містере Стівенс.

Спостерігаючи за тим, як міс Кентон розкладає посуд у шафі, я чекав, що вона ще щось скаже. А коли за кілька хвилин стало зрозуміло, що казати вона нічого не збирається, я мовив:

— Якщо бути відвертим, міс Кентон, я ось що хотів вам сказати. Нещодавно я помітив, що певні обов’язки виконуються неналежно. І тому мені все ж здається, що ви надто поблажливо ставитеся до нових підлеглих.

— Що ви маєте на увазі, містере Стівенс?

— Коли прибувають нові працівники, особисто я двічі перевіряю, чи все гаразд. Уважно спостерігаю, як вони працюють і як спілкуються з колегами. Важливо скласти собі повноцінне уявлення про їхню роботу й про те, як вони впливають на моральний дух персоналу. Прикро таке казати, міс Кентон, але мені здається, що ви трохи недбало до цього підходите.

Вона збентежилась. А коли обернулася до мене, її лице помітно напружилось.

— Перепрошую, містере Стівенс?

— Ну от, скажімо, хоч посуд і помитий, як завжди, бездоганно, на кухонних полицях він стоїть так, що це може призвести до більших втрат, ніж ми можемо собі дозволити, дарма що наразі це не зовсім очевидно.

— Справді, містере Стівенс?

— Так, міс Кентон. Крім того, маленьку нішу за сніданковим покоєм уже давно не протирали. Я, звісно, перепрошую, але мушу згадати про ще один чи два огріхи...

— У цьому нема потреби, містере Стівенс, я зрозуміла. Я дослухаюся до вашої поради і простежу за роботою нових покоївок.

— Це зовсім не схоже на вас, — не помітити таких очевидних помилок.

Міс Кентон відвела погляд убік — її обличчям знову промайнув такий вираз, ніби вона намагалася розгадати загадку, що не давала їй спокою. Вона здавалася радше втомленою, аніж засмученою. Зачинивши дверцята шафи, міс Кентон мовила: «Перепрошую, містере Стівенс», — а тоді вийшла з їдальні.

Але який сенс без кінця уявляти, що було б, якби те чи те склалося по-іншому? Так і збожеволіти можна. Говорити про «поворотні моменти» дуже легко, але ж їх розпізнаєш тільки потім, коли озираєшся на своє минуле. Коли тепер згадуєш деякі хвилини, вони, цілком природно, здаються найголовнішими, найціннішими в житті, але ж свого часу вони такими не здавалися. Тоді думалося, що попереду безліч днів, місяців і років, щоб налагодити взаємини з міс Кентон, сила-силенна можливостей виправити наслідки непорозумінь. Свого часу ніщо не вказувало на те, що такі дрібні випадки назавжди перекреслять певні мрії та сподівання.

Але я бачу, що надто вже занурився в роздуми, ще й зовсім не веселі. У всьому винна, безперечно, пізня година і виснажливі події, що трапилися цього вечора. Та й на мій настрій, без сумніву, впливає те, що завтра — за умови, що я роздобуду в місцевій майстерні бензин, у чому мене запевнили Тейлори, — ще до обіду я прибуду в Літтл-Комптон і знову, через багато років, побачу міс Кентон. Наша зустріч буде, без сумніву, дружня — припускати щось інше нема причини. А взагалі я розраховую, що коли не брати до уваги кількох невимушених реплік, цілком доречних за таких обставин, наша розмова загалом матиме робочий характер. Мені слід буде визначити, чи міс Кентон — після того як її шлюб, на жаль, розпався і вона залишилася сама — захоче повернутися до колишнього місця праці в Дарлінґтон-Голлі. Щиро кажучи, вкотре перечитавши її листа сьогодні ввечері, я подумав, що таки побачив у певних уривках те, чого там насправді нема. Та все ж мені здається, що в деяких місцях приховано натяк на тугу, особливо коли вона