Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
Добру годину до того, як закінчився бензин, я — ніде правди діти — витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.
Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.
Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.
«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле — так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині — за добру милю, якщо дивитися навпростець — лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна — «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.
Але похмурий настрій був мені ні до чого. Та й навіщо марнувати останні хвилини дня? Я повернувся до «форда» і спакував у валізку найнеобхідніше. А потім, озброївшись ліхтариком для велосипеда, який світив на диво добре, пішов шукати стежку, аби спуститися до села. Та ніякої стежки не побачив, хоч, проминувши браму, доволі високо піднявся пагорбом. Коли я відчув, що дорога більше не спинається вгору, а починає помалу спускатися вниз, ще й подалі від села, що його вогники я раз по раз бачив крізь листву, мене знову охопило розчарування. На мить я замислився, чи не варто мені просто повернутися до автомобіля, сісти й чекати, поки хтось над’їде. Але надворі вже зовсім стемніло, і я розумів, що коли потемки намагатимуся когось зупинити, мене, чого доброго, приймуть за розбійника. Крім того, відколи я вийшов з «форда», повз мене не проїхала жодна автівка. І взагалі, я не міг згадати, чи бачив бодай одну після того, як виїхав з Тавістока. Отож я вирішив повернутися до брами, а звідти спуститися полем і якомога коротшим шляхом добратися до села — байдуже, чи є там нормальна стежка.
Спуск виявився не такий уже крутий: кілька пасовищ, які одне за одним вели до села. Можна було спокійно йти, тримаючись краю. Тільки раз, уже біля самого долу, я не міг розгледіти, як перейти від одного пасовища до іншого й мусив посвітити ліхтариком уздовж загорожі з кущів, яка перепиняла мені шлях. Врешті-решт я знайшов невеликий просвіт, через який зумів протиснутися, зачепивши рукав куртки й штанину. Останні ділянки поля виявилися дуже болотисті, і я навмисно старався не світити ліхтариком на свої черевики й штани, щоб не засмутитися ще дужче.
Незабаром я опинився на брукованій дорозі, що збігала до села. Спускаючись нею, я зустрів містера Тейлора, який люб’язно прийняв мене на ніч. Він випірнув із повороту за кілька кроків попереду, ввічливо зачекавши, поки я дійду до нього, а тоді припідняв капелюха й запитав, чи може чимось мені допомогти. Я в кількох словах описав те, що сталося, і додав, що буду вельми вдячний, якщо він покаже мені, де тут пристойний готель. Після цих слів містер Тейлор похитав головою і сказав: «На жаль, у нашому селі взагалі немає готелю, сер. Подорожніх зазвичай приймає Джон Гамфріс у своїх „Схрещених ключах“, але зараз він ремонтує дах». Та не встиг я сповна осягнути цю прикру новину, як містер Тейлор мовив: «Якщо ви, сер, готові обійтися без особливих зручностей, можете переночувати в нас. Нічого аж такого ми не маємо, але дружина подбає, щоб у вашій кімнаті було чисто й більш-менш затишно».
Наскільки пригадую, я пробурмотів щось у відповідь — мовляв, не хочу завдавати вам стільки клопотів. Містер Тейлор на це відповів: «Кажу вам, сер, для нас буде за честь вас прийняти. Через Моском нечасто проїжджають такі люди, як ви. Та й коли вже на те пішло, сер, не знаю, що вам ще робити о такій порі. Дружина нізащо не пробачить мені, якщо
