Жінка у білому - Вилки Коллінз

й понурішими від бридких родинних портретів на стінах... До нього ліворуч і праворуч прибудовані два крила. Напівзруйноване ліве крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі... знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком». А якщо до цих відомостей ще додати, що вік дому понад 500 років, що в самому центрі будівлі височить вежа з годинником, який глухо вибиває час, то маємо опис, витриманий у готичному стилі. Саме тут знову з'явиться безумна «жінка в білому» — своєрідний еквівалент готичного «привиду», пророчиця бід і випробувань, що чекають на героїв, тут сер Персіваль зробить спробу, спираючись на закон, відібрати у Лори все її майно і, зазнавши поразки, реалізує жахливий план. Не тільки час побудови замку, але й саме ім'я — Персіваль, — неначе пуповиною, прив'язує героя-лиходія до середньовіччя — адже таке саме ім'я було в одного з персонажів циклу середньовічних легенд про короля Артура та лицарів Круглого столу. Лицар сер Персіваль, звичайно, дуже відрізнявся від свого злочинного нащадка, оскільки він суворо дотримувався законів честі й справедливості. Однак у легенді «Сер Персіваль Валлійський» можна відшукати кілька деталей, що стосуються обох героїв. По-перше, походження. Обидва не успадковують лицарського достоїнства, а завойовують його, кожен по-своєму. По-друге, благородний лицар зустріне в своїх мандрах дивну жінку, зодягнену в біле, яка нестиме священну чашу Грааля.

 І нарешті — третій період. Ця частина, найбільш наближена до детективного жанру, присвячена розкриттю злочину й покаранню винних. Дія переноситься в бідні квартали Лондона, де оселяються герої книги. Знову на сцені з'являється Гартрайт, який був відсутній у готичній частині твору. Тепер він активно береться за розслідування і досить швидко, майже безпомилково (як і належить детективу-сищику) розплутує зловісний клубок. Як і повинно бути в класичному детективі, зло карається, хоча й не руками служителів закону, і молоді герої нарешті можуть поєднати свої долі.

Як уже говорилось раніше, роман пройнятий атмосферою таємниць страху. Цьому сприяє не тільки місце дії, заплутана інтрига, але й система образів. З готичного роману автор запозичує принцип двійників. «Жінка в білому» — Анна Катерік — дуже схожа на Лору Ферлі, і ця подібність сплете їхні долі в тугий вузол. У парі виступають лиходії: у сера Персіваля Глайда виявиться друг — італійський граф Фоско, який не поступається, навіть перевершує його в мистецтві інтриги й злочинів. Це, можна сказати, один із перших професійних злочинців, які потім заполонять сторінки детективних творів. А Меріан Голкомб і Волтер Гартрайт об'єднують свої зусилля в пошуках справедливості.

Уїлкі Коллінз — майстер гострих сюжетних ходів, заплутаної інтриги, але не психологічного дослідження характерів. І в цьому плані він не відрізнявся від інших авторів детективів, оскільки психологізм не є прикметою цього жанру. Так, анемічним, невиразним вийшов образ головної героїні, хоча задум романіста можна зрозуміти: він хотів підкреслити й посилити враження залежності Лори від її чоловіка. Виконаний за законами готичного роману, психологічно слабко обґрунтований, цей образ сприймається сучасними читачами певною мірою як анахронізм. Надмірний захват при змалюванні досить стандартної зовнішності героїні, особливо пасивність Лори Ферлі, невміння протистояти труднощам викликають часом роздратування. Насправді за Лорине життя, за її щастя борються інші люди, в той час як сама героїня підкоряється обставинам.

Більшу симпатію викликає Меріан Голкомб з її незалежними поглядами. Тільки вона одна виступає на захист сестри в найтяжчий період життя останньої.

Однак найбільш вдалими можна вважати ті образи, при створенні яких Уїлкі Коллінз спирався на традиції Чарлза Діккенса, — і гумористичну й сатиричну. Людяним, зворушливо-смішним є образ італійського професора Пески. Він, як і герої Ч. Діккенса, має чудернацьку зовнішність і золоте серце. Цей образ створено за принципом мономанії, тобто в характері героя акцентується якась одна риса. Для Пески це бажання здаватися справжнім англійцем, але не зі снобістських міркувань: саме в такий, досить ексцентричний, спосіб він хоче висловити вдячність країні, яка дала притулок професорові в тяжкий для нього час.

Мономанія визначає і сатиричний образ дядька й опікуна Лори — Фредеріка Ферлі. Це вередливий, безбарвний, схожий на амебу егоїст, який більше за все боїться, що його потурбують, виведуть зі стану самозаспокоєності. Його нескінченні розмови й скарги на свої нерви (Волтер після зустрічі з Фредеріком Ферлі констатує, що його нерви й примхи — це одне й те ж) викликають у читачів лише огиду.

Ці два другорядні образи — італійського професора й англійського сквайра — символізують протилежні людські типи — альтруїста й егоїста.

Привертає увагу образ «вселенського» лиходія, шпигуна, отруювача графа Фоско. Якщо два попередні образи створені відповідно в гумористичній і сатиричній діккенсівській традиції, то останній — у гротесковій. Гладкий граф, який може без жалю знищити людину, якщо вона заступає йому дорогу, виявляється занадто сентиментальним. Він до нестями любить мишей та птахів і всюди за собою тягає клітки з ними. Незрозумілою, нелогічною здається його симпатія до Меріан Голкомб. Пояснення цьому почуттю, яке дає сам граф (повага до її розуму), не вдовольняє. Скоріше й тут дається взнаки готична традиція, адже, як правило, герої готичних романів (згадаймо хоча б головного героя «Мельмота-блукача») відчували містичне поривання до молодих чистих дівчат. Побудований на контрасті жорстокої розсудливості й гіпертрофованої сентиментальності, образ графа Фоско набуває страшних, гротескних рис. Недарма його так боїться розумниця Меріан.

Завершуючи розмову про перший детективний роман Уїлкі Коллінза, необхідно сказати про його оригінальну композицію. Автор художніми засобами імітує судовий процес, на якому, як відомо, виступають усі свідки, що мають відношення до справи. Так і в творі: один за одним беруть слово (а точніше — дають письмові свідчення) учасники подій: починаючи від Волтера Гартрайта, під кутом зору якого дається вся оповідь, — він, власне, зводить до єдиного цілого всю цю безліч звітів, свідчень, документів тощо, — і закінчуючи другорядним персонажем, кухаркою Естер Пінгорн, яка розповідає тільки окремий епізод. Така калейдоскопічна форма, своєрідне «багатоголосся», дає об'ємну й об'єктивну картину розслідування, а також, що не менш важливо, розкриває зсередини суть кожного персонажа, оскільки кожна розповідь — це ще й невеличкий психологічний етюд, звички оповідача, манера оповіді тощо (до речі, в романі відсутні письмові свідчення трьох головних, але найменш виразних, діючих осіб: Лори Ферлі, «жінки в білому» та сера Персіваля Глайда).

Можливо, такий принцип оповіді був підказаний Уїлкі Коллінзу його другом Діккенсом, який сам користувався ним (наприклад, в романі «Холодний дім» розповідь по черзі ведуть то сам