Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я звільна ступав собі стежкою, радіючи божественній тиші та м'якій грі місячної світлотіні довкола. Поки я долав першу і найгарнішу частину мого нічного шляху, я просто вбирав враження від довколишнього краєвиду, і думки мої ні на чому не затримувались, та й взагалі я, певне, ні про що не думав. Але коли кінчилися порослі вересом пагорби і я вийшов на дорогу, де було менше поживи для ока, мене помалу знов опосіли думки про близьку переміну в моєму житті. Доходячи до кінця дороги, я був весь у владі примхливих мрій про маєток Ліммерідж, про містера Ферлі й моїх майбутніх учениць, яких мені незабаром доведеться навчати мистецтва акварелі.
Я дійшов до перехрестя. Звідси дороги вели на чотири сторони: в Гемпстед, звідки я йшов, у Фінчлі, на захід і в Лондон. Я машинально звернув на останню дорогу.
Неквапливо йшов я безлюдним шляхом; пам'ятаю, гадав знічев'я, які з лиця ті молоді жительки Камберленду, — коли це вся кров моя захолола від легкого доторку чиєїсь руки до мого плеча.
Я вмить обернувся, стискаючи рукою ціпка.
Переді мною, серед дороги, серед битого шляху, от ніби вона виросла з-під землі чи спустилася з неба, стояла самотня постать жінки, з голови до п'ят убрана в біле. На її обличчі, оберненому до мене, німувало запитання, а рукою вона показувала на темну хмару, навислу над Лондоном.
Мене так потрясла її раптова поява серед ночі, в цьому безлюдному місці, що я не міг мовити й слова.
Дивна жінка перша порушила мовчанку.
— Чи це дорога на Лондон? — спитала вона.
Я уважно вглядівся в неї. Було близько першої години ночі. В місячному невиразному світлі я роздивився бліде молоде обличчя, худе й виснажене, великі, серйозні, сумовито-уважні очі, запалі щоки, нервовий, нерішучий рот, гостре підборіддя і легкі ясно-каштанові коси. В її манерах не було нічого нестриманого чи нескромного; вона здавалася врівноваженою і тихою, трохи печальною і ледь настороженою. Не зовсім леді, але й на пропащу не схожа. Голос, дарма що мовила вона лише кілька слів, звучав якось глухо та безживно; говорила вона дуже квапливо. В руці тримала сумочку. Її вбрання: капор, шаль, сукня — було все з білої і, напевно, не з вельми дорогої тканини. Вона була худорлява, трохи вища середнього зросту. У всій її зовнішності й поведінці не проглядав ані найменший натяк на екстравагантність. Оце і все, що я зміг роздивитися при тьмяному світлі й за приголомшливо дивних обставин нашої зустрічі. Я так і не спромігся вгадати, хто вона, як опинилася цієї пізньої пори на цьому шляху? Я тільки був певен, що на моєму місці ніхто не добачив би нічого поганого в тому, що вона заговорила до чоловіка, хай навіть у підозріло пізній час і в підозріло пустельному місці.
— Ви чуєте? — перепитала вона, так само тихо й квапливо, але без будь-якого роздратування чи нетерпіння. — Я спитала вас: чи це дорога на Лондон?
— Так, — відповів я. — Ця дорога веде до Сент-Джонз-Вуду і до Ріджентс-Парку. Даруйте, що я не зразу відповів вам: мене трохи збентежила ваша раптова поява. Я й досі ніяк не можу це собі пояснити.
— Чи не думаєте ви, що я скоїла щось лихе, адже ні? Нічого лихого я не накоїла. Мене спіткала пригода... і я так потерпаю, що опинилася тут сама, так пізно... Чому ви підозрюєте мене в чомусь поганому?
Вона говорила з нез'ясовною серйозністю, стурбовано й навіть відступила від мене на кілька кроків. Я постарався заспокоїти її.
— Прошу вас, не думайте, ніби я в чомусь вас підозрюю, — сказав я. — Одне-єдине бажання я маю: допомогти вам чим можу. Я тільки здивувався вашій появі на дорозі, адже за хвилину до того тут начебто нікого не було.
Вона обернулась і показала на дірку в живоплоті біля перехрестя чотирьох доріг.
— Я почула вашу ходу і сховалась, — пояснила вона. — Хотіла подивитись, що ви за людина, перш ніж заговорити до вас. Я боялася, вагалася, поки ви пройшли мимо. А тоді мені довелось підкрастися ззаду і доторкнутись до вас.
Підкрастися? Доторкнутись? А чом би не гукнути мене? Дивно, що й казати...
— Чи можу я звіритися на вас? — запитала вона. — Ви ж не думаєте про мене погано тільки тому, що мене спіткала пригода? — І вона збентежено замовкла, переклала сумочку з однієї руки в другу й гірко зітхнула.
Мене зворушили самотність і безпорадність цієї жінки. Природне бажання допомогти, пожаліти взяло гору над здоровим глуздом, обачністю і світським тактом, адже саме ці риси за таких дивних обставин підказали б правильну поведінку старшому, досвідченішому, холоднокровнішому чоловікові.
— Ви можете звіритися на мене в будь-якій невинній справі, — запевнив я незнайомку. — Якщо вам не хочеться розповідати, як і чому ви опинилися тут, то й не розповідайте, не треба. Я не маю права ні про що вас розпитувати. Скажіть: чим я можу вам допомогти? І я це зроблю, якщо зможу.
— Ви дуже добрі, і я вам така вдячна. — Вперше в її голосі забриніли нотки жіночої лагідності. Але у великих задумано-тривожних очах, що досі невідривно дивилися на мене, не блиснула сльоза. — В Лондоні я була тільки раз, — провадила вона, дедалі квапливіше вимовляючи слова, — і я зовсім не знаю цієї місцевості. Чи можна тут узяти кеб? Чи вже запізно? Я не знаю. Якби ви змогли провести мене до кеба та якби ви тільки пообіцяли не затримувати мене, коли я захочу вас полишити, — у мене є подруга в Лондоні, вона залюбки прихистить мене. Мені більш нічого не треба. Ви обіцяєте? — Злякано роззираючись, вона знову переклала сумочку з руки в руку й повторила: — Ви обіцяєте? — втупивши у мене погляд, сповнений такого благання, страху та сум'яття, що я геть збентежився.
Що мені було діяти? Переді мною була безпомічна незнайомка, якій я повинен був допомогти. Поблизу не
