Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

У глибокій, досвітній тиші їхні слова долинали до мене виразніше.

— Стежити за ним? У нього зв'язки з поліцією, я вже не раз переконувався. Його попередять…

А за кілька хвилин:

— Всім відома його твердість, його жадібність. Треба відверто сказати, в двох чи трьох процесах він нібито поводився неделікатно. Але щодо здорового глузду, врівноваженості…

— У кожному разі, ніхто не заперечуватиме, що він ставиться до нас не по-людськи, не по-світськи, протиприродно.

— І ти гадаєш, моя маленька Жаніно, — сказав Альфред своїй дочці,— що цього досить, щоб поставити діагноз?

Я зрозумів, я все зрозумів! У моїй душі запанував глибокий спокій, утихомирення дала мені ця певність: вони самі іроди, а я жертва. Мені приємно було, що моєї дружини нема серед них. Поки вона була тут, то якось ще боронила мене, і при ній вони не зважувалися заїкнутися про свої задуми. Тепер мені все відомо, але я їх не боюся. Ну й бовдури! Та хіба вам пощастить запровадити опіку над такою людиною, як я, або запроторити мене до божевільні? Спробуйте лишень пальцем кивнути, то я одразу поставлю Юбера в безнадійне становище. Він і гадки не має, що його доля в моїх руках. А щодо Філі, то я маю ціле досьє… Я не збирався з нього скористатися. А втім, я й тепер його притримаю, не пущу в хід. Досить лише показати їм усім зуби.

Вперше в житті я відчув утіху від того, що я не найгірша людина. Я не маю охоти мститися їм. Принаймні я не вигадуватиму іншої помсти для них, окрім позбавлення спадщини. А вони ж її чекають не дочекаються! Висохли з нетерплячки, вмиваються потом з тривоги.

— Зірка скотилася! — гукнув Філі.— Я не встиг нічого загадати!

— Ніколи не встигнеш! — сказала Жаніна.

А її чоловік підхопив з незмінною своєю дитячою веселістю:

— Як побачиш падучу зірку, зразу гукай: «Мільйони!»

— Ну й дурень же цей Філі!

Всі попідводилися. Під садовими стільцями шурхотіла жорства. Я почув, як брязнув засув біля входу, потім у коридорі захихотіла Жаніна. Загуркотіли зачинювані двері. Я дав собі слово. У мене вже два місяці не було ядухи. Отже, ніщо не заважало мені податися до Парижа. Звичайно, я їду без попередження. Але я не хочу, щоб ця мандрівка скидалася на втечу. До ранку я обмірковував свій давній план. Я його зважив з усіх боків.

Я встав опівдні, втому як рукою зняло. Викликав Буррю телефоном, він приїхав після того, як я поснідав. Майже годину ми з ним розмовляли, проходжуючись під липами. Іза, Женев'єва та Жаніна здалеку стежили за нами, і я тішився з їхньої тривоги. Шкода, що чоловіки в Бордо! Вони говорять про низенького дідка-повіреного: «Буррю за нього ладен душу згубити». А насправді нещасний Буррю — мій невільник, я його узяв у шори. Як же він, бідолаха, благав мене того ранку, щоб я не давав зброї проти нього в руки можливого мого спадкоємця…

— Не турбуйтеся, — казав я йому, — він же поверне вам цей папір, тільки-но ви спалите підписану вами заяву…

Йдучи, Буррю низенько вклонився дамам, а вони ледь кивнули у відповідь, і він насилу сів на свого велосипеда. Я підійшов до жінок і заявив, що ввечері вирушаю до Парижа. Іза почала відраджувати: нерозумно їхати самому з такою хворобою.

— А що діяти? — відказав я. — Треба віддати важливі розпорядження. Хоч ви того не помічаєте, але я думаю про вас.

Вона тривожно дивилася на мене. Іронічний тон зрадив мепе. Жаніна глянула на матір і сказала:

— Бабуся або дядько Юбер могли б поїхати замість вас, дідусю.

— Слушна думка, дитино моя… Дуже слушна! Але, бач, я звик усе робити сам. До того ж це погано, я сам знаю, що погано, але я нікому не довіряю.

— Навіть своїм дітям? Ох, дідусю!

Як манірно і з яким притиском вимовила вона слово «дідусю»! Жаніна напустила на себе лагідний, чарівний вигляд. Ах! Цей пронизливий голос, я чув його минулої ночі у хорі інших родичів… І я засміявся дуже небезпечним для мого здоров'я сміхом, задихаючись, кашляючи. Мабуть, налякав їх. Ніколи не забуду жалюгідного, змарнілого Ізиного обличчя. Певне, в неї теж були приступи. Жаніна, мабуть, почала в'язнути до неї, тільки-но я повернувся до них спиною: «Не давайте йому їхати, бабусю…»

Але моя дружина вже втомилася воювати, вона геть знемоглася, виснажилася, знесилилася. Недавно я чув, як вона сказала Женев'єві:

— Якби оце лягти, заснути та й уже не прокинутися…

Тепер мені було шкода її, як колись було шкода бідну матір. А діти штовхали проти мене цей старий, розбитий, не придатний уже служити таран. Безперечно, вони любили її по-своєму; змушували, щоб вона викликала лікаря, дотримувалася його приписів. Коли дочка й онука пішли, Іза підступила до мене:

— Слухай-но, — квапливо сказала вона. — Мені потрібні гроші.

— Сьогодні у нас десяте. А я дав тобі першого на цілий місяць.

— Так, але мені довелося позичити Жаніні: вони у великій скруті. В Калезі я завжди заощаджую: я верну тобі з тих грошей, що ти даси мені в серпні…

Я відповів, що такі витрати мене не обходять, мені нема чого утримувати якогось Філі.

— Я заборгувала різникові й пекареві.. Ось поглянь…