Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

— У вас є подружка? — спитав я зненацька. — Можете тепер побратися, заживете, як заможні буржуа.

Він непевно махнув рукою і похитав журно головою. Я наполягав:

— А втім, можете тепер завести собі іншу, яка вам більше до серця. Може, ви накинули оком на якусь жінку, на вашу думку, недоступну…

Він нашорошив вуха, і вперше я помітив: у його очах блиснув молодий огонь:

— То я можу взяти панну Брюжер!

— Хто вона така, ця панна Брюжер?.

— Та ні, я жартую, вона старша продавщиця в Дермаса, уявіть лишень! Яка пишна жінка! На мене й не гляне. Ніби я порожнє місце…

Я його запевнив, що коли він матиме бодай двадцяту частку свого багатства, то все одно зможе одружитися з будь-якою старшою продавщицею Парижа.

— Панна Брюжер! — повторив він.

А потім знизав плечима.

— Ні, де там!

У грудях усе ще боліло. Я подав знак кельнерові. Раптом Робер показав себе напрочуд щедрим:

— Нi, пане, що ви, я сам!

Я з утіхою поклав гроші до кишені. Ми підвелися. Музиканти складали свої інструменти. Погасли гірлянди електричних лампочок. Тепер Роберові можна було не боятися, що його побачать зі мною.

— Я проведу вас, — мовив він.

Я попрохав його йти повільніше: серце ще нило. Я висловив йому свій захват, що він не поспішає здійснити наш намір. Правда, сказав, що коли я вмру цієї ночі, то він утратить велике багатство. Він скривив байдужу гримасу. Власне кажучи, я потурбував спокій цього хлопця. Він був майже одного зросту зі мною. Чи набереться він коли панських звичок? Таким-бо він здавався забитим, мій син, мій спадкоємець! Я спробував побалакати з ним по щирості, запевняв, ніби мені стало совісно, що я кинув напризволяще його самого і його матір. Робер нібито здивувався: він вважав, що я чинив «цілком пристойно», пересилаючи їм вряди-годи гроші.

— Багато хто і не подумав би так зробити. — І додав моторошні слова: — Не першого ж вас вона мала…

Очевидно, він без усякого жалю судив свою матір.

Ми підійшли до нашого ґанку, і нараз Робер сказав:

— А що, як я зміню роботу? Візьмусь до такого діла, щоб можна було бувати на біржі… тоді неважко буде пояснити, звідки, в мене такі гроші…

— Боже вас борони це робити! — сказав я. — Тоді ви все втратите!

Він стурбовано втупився в тротуар.

— А все через податок на прибуток, — що, як інспектор почне допитуватися?

— Але ж це готівка, незнане багатство, покладене в сейфи, до яких ніхто в світі, крім вас, не матиме доступу.

— Воно-то так, але…

Зморившись, я хряпнув дверима перед його носом.

Калез

Крізь шибку, об яку б'ється муха, дивлюся на закляклі горби. Вітер, завиваючи, жене важке хмаровиння, тіні повзуть рівниною. Довкола мертва тиша, все завмерло, чекаючи першого удару грому. «Виноградник злякався», — сказала Марі такого самого журного літнього дня тридцять років тому. Знову розгорнув зошит. От яке в мене тепер письмо. Роздивляюся зблизька на літери, на рядки, підкреслені нігтем. Я все-таки доведу до кінця свої нотатки. Мені треба, доконче треба все сказати, тепер я знаю, до кого звернено цю сповідь, тільки багато сторінок доведеться видерти, а то їм несила буде витримати. Окремі місця і я не можу спокійно перечитувати. Раз у раз спиняюся, затуляю обличчя руками. Це людина, це людина серед людей, ось хто я! Може, вас і нудить від таких, як я, а проте я існую.

Тієї ночі проти чотирнадцятого липня, покинувши Робера, я насилу роздягнувся і ліг у ліжко. Якийсь величезний тягар душив мене, я задихався, але не вмер. Вікно стояло розчинене, якби я був на шостому поверсі… але кинутися з другого поверху?.. Либонь, не вб'єшся… Тільки ця думка і спиняла мене. Я ледве міг простягти руку і взяти таблетки, що звичайно мені допомагають.

На світанку нарешті почули калатання мого дзвінка. Місцевий лікар зробив мені укол, дихати стало легше. Мені прописали цілковитий спокій. При гострому болю ми робимося слухняні, як малі діти, і я боявся поворухнутися. Цей номер, обставлений з кричущим несмаком, сморід, гамір — цього дня, Чотирнадцятого липня, ніщо мене не гнітило: біль ущух, а більшого я й не бажав. Якось увечері завітав Робер і відтоді очей не показував. Але мати його приходила після роботи посидіти дві години в мене, вона виконувала мої дрібні доручення, приносила листи, надіслані до запитання (від рідні жодної картки).

Я не нарікав, був дуже лагідний, пив усі ліки, прописані мені. Коли я заводив мову про наші проекти, вона завжди звертала на інше.

— Нема чого поспішати, — казала вона.

Я зітхав:

— Як нема чого поспішати?

І показував на свої груди.

— Моя мати мала ще не такі приступи, а прожила до вісімдесяти років.

Якось уранці мені полегшало, давно вже я так добре не почував себе. Я дуже зголоднів, але все, що подавалося в сімейному пансіоні, було несмачне. Мені спала зухвала думка піти посидіти в ресторанчику на бульварі Сен-Жермен, — я полюбляв страви, які там готували. Та й лупили там менше, ніж по інших