Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– Ето, брат, нє за порогамі в Сєчі!

– Це, брате, теж не у воєводівській в’язниці, а на Муравському шляху!

– Ти вот что, Стрєшньов, – сказав холоп, – ти ето брось. Живим мєня нє возьмьош! Да нас і больше: вас троє, а нас, казаков, пятєро!

– Тоже казак виіскался!

– А ви что ж, – звернувся холоп до стрільців, – за что ж погубіть чєловєка хотітє?

– Брось, Іван Павлич, – сказав Гвоздьов, – что, в самом дєлє, чєловєка зря губіть? Слава Богу, хоть самі живи осталіся.

– А воєводе что скажем?

– Да что скажем? Скажем, убілі татари холопа, і вся нєдолга.

– Ну, счастьє твойо, холоп, что нас мало, – сказав Стрєшньов, – а то б я тєбє показал, как із вотчин багать.

– І чого б ото я ляскав? – обізвався Панас. – От не дамо вам коней – будете до свого воєводи пішки драти!

– От що, Стрешне, – сказав Глек, – ти хоч і казав, що у тебе совість є, а я бачу – у тебе совість давно чорти з’їли. Забув уже, як самого татарва на аркані вела? Але я не хочу сварки: беріть трьох коней та йдіть геть відсіля, бо наскочать татари – не те що знову холопами татарськими будемо, а й костей наших не знайде гайвороння!

– Ну, ладно… Завьол пєсню! – сказав Стрєшньов.

Козаки та москалі поділили коней, пограбували татар, роздягли їх і заховали татарські трупи в кущах. Москалі поїхали понад байраком на північ, а запорожці з Дорошем на південний захід.

– Глядіть, бережіться татар на Озюмській дорозі! – крикнув москалям запорожець.

– Знаєм! – відповів Стрєшньов.

XIII. У СТЕПУ

За спиною холопа. – На Запоріжжя! – Дикі коні. – Пучок очерету. – Вогонь у степу. – Татарський табір. – Татарська страва. – Напад. – Язик. – Допит язика

Козаки деякий час їхали мовчки. Дорошеві прийшлося їхати на одному коні з холопом, бо козаків з холопом та Дорошем було шестеро, а коней всіх було п’ять. Холоп був найлегший од усіх, через це Глек посадив хлопця на одного коня з ним. Думки Дороша були невеселі: одне те, що незручно було їхати на одному коні удвох, а друге – він не знав, куди саме вони їдуть. Він потрапив у прикре становище і зрозумів це тільки тоді, коли було вже пізно. Йому не хотілося їхати з москалями, але, коли вони вже поїхали, він схаменувся й зрозумів, що москалі поїхали додому, у Харків, а куди їдуть запорожці – він не знав, бо Глек казав, що дороги його та москалів різні.

– Павле, – звернувся хлопець до запорожця, – а куди ми їдемо?

– Як куди? На Запоріжжя!

– А я ж як? Мені треба додому!

Глек спинив коня і свиснув.

– Так… Добра штука вийшла! Віддячив я тобі, хлопче!

Панас зареготав.

– Мовчи ти, сороко! Що ж робити? Москалі вже далеко. Та й небезпечно їхати проти татарських загонів, бо, може, їх козаки поженуть геть з Слобожанщини і москалі попадуть у пащу до татар. Шкода! З цією сваркою зі Стрешнею я зовсім забув про тебе. За це вже вибач. Доведеться, мабуть, і тобі Січі в вічі глянути, а там, коли не до вподоби буде тобі у нас, якось переправимо тебе до батька в Харків. Не журися, хлопче: у нас у Січі не погано; до того ж щороку на Тор по сіль їздять наші. А батькові й матері твоїй Стрешня, коли живий буде, скаже, куди ти подівся.

Чудне діло: всі хлопці харківські мріяли про те, щоб попасти на Запоріжжя. Запорожці в цих мріях завжди уявлялися їм за славних лицарів, дивовижних характерників та могутніх переможців татар. Мріяв про це і Дорош і навіть розробляв пляна з Дубовиченком, як утекти на Запоріжжя, але коли ці мрії, хоч і мимоволі, здійснилися, йому жагуче забажалося бути дома, серед родини та своїх товаришів. Він ледве вдержувався, щоб не заплакати, але сльози мимоволі котилися з очей. Він підскакував на коні, ухопившись за пояс холопа, і ховав обличчя за його спину в брудній спітнілій сорочці, щоб не побачили запорожці, особливо Панас. Запорожці їхали навпростець, пробираючись балками, ярами та байраками, переправляючись бродами через річки, поки не вийшли на Дике поле.

Дощі перепадали досить часто, і степ був ще зелений і квітчастий. Де-не-де по степу маячіли могили з мовчазними кам’яними бабами. Тепер запорожці їхали обережно. Вони часто спинялися коло могил; один-два з них вилазили на могилу і з-поза кам’яної баби розглядали степ. Але степ навкруги був пустельний, тільки вітер гуляв степом та котив, наче хвилі, густі трави та квіти.

Іноді на обрії з’являлися кінські постаті і подорожнім ввижався татарський загін, але, коли вони наближалися, козаки з радістю помічали, що це табуни диких коней. Дикі огирі, почувши серед коней подорожніх лошицю, роздували ніздрі, іржали і підходили так близько, що доводилось відганяти нагаями. Дикі коні були невеличкі, з великими головами і всі мишасті з чорною смугою вздовж спини.

Якось Панас, жартуючи, поскакав за одним з огирів і легко догнав його на татарському коні та накинув на шию аркан. Кінь повалився, хрипів, бив копитами так, що Панас не міг зняти йому з шиї петлі. Він од’їхав, а кінь скочив і побіг, потягши за собою аркан.

– От і дурний! – сказав йому Глек, – марно загубив аркан. До того ж татари можуть побачити цього коня і по арканові дізнатись, що ми тут недалеко.

– Не взнають, – відповів Панас, – адже ж аркан татарський!

– Все одно, – сказав Глек, – може, їм забажається взнати, що то за татари блукають коло їх по степу, і вони почнуть шукати наших слідів.

– Хай шукають. Адже ж коні у нас не ковані, татарські.

– Ну, що ти з таким дурнем зробиш! – махнув на Панаса рукою Глек.

Спиняючись для ночівлі, запорожці не розпалювали багаття і їли суху татарську кашу, що була у татарських торбах. Якось, переправляючись через досить широку річку, вони побачили якусь чудернацьку річ, що пливла серед річки.

– Ану, – кинув Глек Панасові, – притягни цю штуку сюди!

Панас розігнався, плигнув у річку і притягнув до берега річ, що зацікавила подорожніх. Це були два пучки очерету стопи в дві завдовжки й цалів у десять завтовшки. Упоперек до них прив’язані були три палиці, а знизу була ще одна, прив’язана з кутка в куток, навкоси.