Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— І кормили?
— Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте — собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.
— Шкура й кості?
— Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!
— І не дозволили?
— Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.
— Ну да, — да...
В світлицю увійшов фельдфебель.
— Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.
— У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні... Його переслухай сам, а її приведи до нас... Черкески недурні бувають...
— А тая то таки очень.
— Гарна?
— Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.
— Подавай!
Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами...
Привели Одарку.
Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем.
Офіцери торкнули себе ліктями.
— Нічого собі.
— Горячокровная.
— Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? — почав найстарший з них, полковий командир.
— На якому б то? — спитала, здивована.
— До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!
— Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.
— Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!
Одарка не поспішалася.
Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.
В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж — вжахнулися.
Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.
— Бач яка! — скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком.
— Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.
— Co всеї наружності слідно, — почав один із офіцерів, — що не з простих вона.
— Може, сотничиха, — підхопив другий, — або й полковниця переодягнена.
— Хуторянка я, — заперечила Одарка. — Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, — аж і вхопили нас. — І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди.
Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і — зажеруть.
Командир своїми відтручував тамтих.
— Господа! — почав. — Діло щекотливоє. Руки по швам!
Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього.
— Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.
Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.
Глянув тільки в очі і сказав:
— На єврейку скидаєшся.
— Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дєло імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляна, як бачу!
— Кажу ж бо вам, на шведський під'їзд наскочили ми, оборонялася.
— І так скоро вигоїлися рани?
— Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, — і відхилила сорочку.
Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.
— Господа! — гукнув на офіцерів. — Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш!
— Гавриіле Миколаєвичу, як же так? — скрикнули оба нараз.
— Буде так, як командір велить! — відповів.
— Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?
— Малчать і нє розгаварівать!.. Пашол вон!
— Товариський дишкурс і пашол вон?! — гаркнули.
Але командир скочив до них:
— Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству!
Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю. Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей.
— Ну да, да, — мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. — Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! — сопів, бігаючи по хаті. — Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, — сердився. — Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!
Про Одарку ніби й забув.
Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним.
Він — мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.
Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.
— Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди
