Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський
— А ми вже ходимо по ньому, зрозуміла? — кинув я їй навздогін.
Поки я обходив довкруж льодяної брили, Мустафа з Оленкою зникли в тумані. Пахло морозяною сирістю і ще чимось, з кислуватим присмаком, одразу і не розбереш. Цей запах швидше нагадував запах собачого лайна. Обійшовши гляціал, я й справді ледь не вступив у велику купу чогось схожого на собаче лайно, що трохи розмерзлося. Оддалік валялися якісь начеб костурі, але, підійшовши ближче, я роздивився кістки. Одна кістка була із копитом, начеб конячим.
Стало зовсім незатишно, піднявся вітерець, і туман поволі розвіювався, але, окрім гляціала, шматка промерзлої дороги й вкритої кригою рівнини, нічого не було видно.
— Гей, ви де? — гукнув я в туман.
Але відповіді довелося чекати кілька хвилин.
— Ми тут, не хвилюйся! — З туману прибігла Оленка, червонощока, захекана. — Я думала тут буде щось схоже на айсберг, а це просто вкрите кригою поле.
— А ось і айсберг, — показав рукою на гляціала Мустафа.
Цієї миті до моїх вух долинуло начеб якесь харчання, може, просто вітер.
— Ну все, подивилися…
— Ні, ще не подивилися! — тупнула ногою Оленка.
— Ні–ні, це нерозумна ідея, — похитав головою Мустафа. — Я так не можу…
— А я зараз скажу…
— Як хочеш, — стенув плечима Мустафа.
— Коломбо, ми з Мусіком хотіли зачати дитину на Льодовику, — сказала Оленка, не відводячи погляду від розгубленого хлопця.
— Ні–ні, Оленко, — майже благально звернувся до неї хлопець.
— Вочевидь, під час Льодовика кількість божевільних збільшується, — висловив я вголос припущення.
— Коломбо, ти не розумієш!
— Скажи, що ти це тільки–но придумала, і вшиваймося, щось мені тут не подобається. Та й холодно, — сказав я.
— Ой, ви, мужчини, — слабаки! — тупнула ніжкою Оленка, а я начеб знову почув чи то харчання, чи то сопіння, що долітало з вітром.
— Давайте–но у машину, дітвора! Щось мені тут не дуже подобається.
— Ходімо, Оленко, — підтримав мене Мустафа своїм оксамитовим голосом із приємним східним акцентом і знову майже благально.
Поки ми сідали у «Хаммер», вітер жбурнув на лобове скло віхоть старого перепрілого сіна, що тхнуло мишами. Це я відчув, коли відкидав його. І звідки воно тут взялося?..
— Оце і є ваш Льодовик! — здавалося, розчаруванню Оленки не було меж.
«У дівчини точно проблеми з гальмами, джмелі в голові, ще й які!» — оперував я дольодовиковими порівняннями. Ірі не позаздриш із нею, це вже точно, думав я.
Кордон проскочили, навіть якось не одразу й помітивши, лише Мустафа звернув увагу на стовпчик із облущеною синьо–жовтою фарбою, що, вочевидь, символізував закінчення «нейтральної смуги», якщо така тут іще була. І лише десь аж за півгодини їзди нам трапилася перша людина. Це був непоказний чоловічок на узбіччі у напіввійськовій куртці із дробовиком через плече біля якогось дивного транспортного засобу, що більше нагадував комбайн, може, навіть і бурякозбиральний.
За комбайном стояла не менш дивна повозка, щось на кшталт цинкових ночов на велосипедних шинах. У бричку були запряжені два дуже худих коротконогих північних олені, що час від часу нагинали до землі рогаті голови й кумедно ворушили своїми пухкими оленячими варґами. Мабуть, шукали траву або улюблений лишайник ягель, але під ногами не було ні трави, ні лишайника.
Ми зупинилися. Чоловік виглядав наляканим.
— Це вже Україна? — запитав я через опущену шибу.
— Україна, — відповів він. — А ви що — туристи? — Переляк у його очах раптово змінила радість.
Я навіть не вважав за потрібне відповідати.
— А де прикордонники? — поставив я йому ще одне питання.
— А що, не бачите? Вже давно нема, та й від кого там охороняти?.. — Те, як він ретельно добирав слова, видавало у ньому колишнього російськомовного. — Вирішили не ризикувати людьми. Останнього прикордонника ще минулої весни схавали пушистики… — На останньому слові він оглянувся, і від радості на його обличчі не залишилося й сліду.
— Як схавали? — здивувалася Оленка.
— Живцем, звичайно, — сказав він майже із садистським задоволенням, заглядаючи через моє плече у машину.
— Диви, а у новинах про це нічого не було! — щиро здивувався я.
Так із тією фразою ми й поїхали, не з'ясувавши, що робив той чоловічок біля того комбайна зі своїм дробовиком та оленями. Ми ще деякий час це обговорювали і навіть посперечалися. Та щоб з Оленкою та не посперечатися! Вона чомусь вирішила, що цей нещасний з оленями людоїд. Звичайно, ми говорили і про Льодовик, і про Пуху–пуху.
Мустафа навіть пробував наслідувати те дивне харчання, яке долітало з вітром на тій дорозі біля велетенського гляціала. У нього це непогано виходило, як і каркання ворона, а також завивання вовка. Це веселило Оленку і лякало водночас.
— А те сіно, що на нас звідкись упало, — це було що, Коломбо? — запитала вона.
— Щоб ти знала, це він виліз із кубла…
— Хто виліз із кубла? — запитала вона і в цей момент знову нагадала мені маленьку дівчинку, якою я її пам'ятав.
— Пуху–пуху, хто ж іще, пушистики! — повторив я вслід за цим чоловіком з оленями.
Назад дорогу проминули набагато швидше. За дня можна було розвивати більшу швидкість та ще й оглядати околиці. Час від часу вздовж дороги нам траплялися ще олені, а також вітряки, теплиці і сови на теплицях. А ще — гофровані паркани поряд із населеними