Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський
Звечора я заскочив у ще із дольодовикових часів знайомий підвальчик «Усе для риболовлі» в околицях Контрактової, аби поповнити набір блешень, силіконів, воблерів і такого іншого. Оскільки збереглася рибальська крамниця, то мала б зберегтися й риба, розсудив я логічно. Але молодий продавець, з виду циган, тоном всезнайки дещо розвіяв мій оптимізм, мовляв, народ в основному валить на південь, на Буг, Дністер або на Дніпро південніше Канева.
— Може, у вас є старі спінінги, багато приходять зі старими, ми беремо в ремонт. Я при вас і відремонтую. Може, треба підклеїти кільця на «телескопі»? — не вгавав юнак.
«Відколи це у київських рибальських крамницях ще й ремонтують спінінги? — запитав я сам себе. — Напевне, теж хапаються за соломинку, аби зберегти клієнта?»
— Під Києвом важко знайти рибу, — наче прочитав він мої думки. — Хіба в озерах, можливо, ще не всю вибили вибухівкою. Дніпром уся риба також пішла на південь, ви ж це знаєте…
Цього якраз я і не знав. І про вибухівку також. Хоч наші газети й писали, що «дорогі гості» найкраще воліють рибалити саме таким способом, але все одно не вірилося, щоб це аж настільки далеко зайшло.
«Що ж, особливості риболовлі у льодовиковий період — знайти озеро, де є риба», — це мені подумалося вже зранку на Об'їзній, коли звертав на Вишгород. Але до Вишгорода я не доїхав, звернув направо, на ледь розмерзлу звивисту і ямисту дорогу. Втім, для нашого старичка — броньованого «Хаммера» — це дрібниці. Я знав, що тепер десь тут неподалік дніпровські розливи утворили озера, які за холодне коротке літо не встигають висихати. Якщо ще десь і залишилася риба, то тільки тут.
Наш «навігатор» не підвів, і за якихось два кілометри я побачив плесо озера. На протилежному березі — метрів за сімсот–вісімсот — копошилися якісь люди, стояло кілька машин на тлі велетенського двогорбого гляціала. А ще перелітні птахи — гуси, качки, кулики — вони окупували цілу ділянку вздовж берега, лівіше від мене, і створювали неймовірний галас.
У довжину озеро тягнулося кілометрів на п'ять, якщо не більше, по берегах, а подекуди й серед води стирчали стовбури ніби вкритих струпами дерев, як і скрізь тепер. І лише з одного боку — сосни. Вони підступали до самої води, і якщо відсторонитися і забути про все інше, то споглядання цих сосен на глинистому березі, їх відбиток у сірих водах можна було б сприйняти за кінець зими у дольодовиковий період.
Кидаючи поглядом на довколишні краєвиди, я розпакував і завдяки електричному насосові напрочуд швидко надув човна, розклав весла, поставив під ноги «якорі» — дві цеглини із поприв'язуваними до них десятиметровими синтетичними шнурами. Здавалося, призабуті ще дольодовикові навики. Головне, аби у човні було мінімум зайвих речей! Проте чи буде якась користь від тих навиків і далі, хто його зна! Бо ж коли сам у човні, то ніколи не можна ні в чому бути упевненим заздалегідь.
— Гу–уси–лебеді! Яка холодна вода! — перший казус стався, коли я, відштовхнувшись від берега, основною масою повис на човні, а ноги по коліна занурив у воду.
Та все ж якось перевалився у човен. А далі можна було й не гребти, вітер враз підхопив мене разом із моїм «Барком–260» і, мов пір'їну, погнав на середину озера. Тоді я швидко розмотав першу цеглину… Коли відчув, як вона торкнулася дна, то у руках залишалося заледве півметра шнурка. Отож, глибина близько десяти! Я прив'язав її спереду, і човна різко розвернуло, тоді я розмотав другу цеглину і також, відчувши, що вона вже на дні, прив'язав її до корми. І знову шнура ледь вистачило!
Нарешті можна передихнути. Я почав розмотувати спінінг, тим часом як мій погляд ковзав усе по тій же понурій сіро–бурій площині з недогризеними короїдами стовбурами. Вони могли мати гострі, приховані у воді сучки.
— Ну, давай, чудо–юдо! Ра–аз! — Перший кидок з часів льодовикового періоду.
І змотування котушки, й уже призабуте приємне для руки відчуття пружності, яке створював опір води! Я все ж був вдячний Міхові, що випер мене сюди. Але коли я перед черговим кидком кинув погляд на залишки соснового лісу, то мимохіть зауважив, що берег віддалився. А ще холод. Я не врахував, що на озерному плесі вітер дме з подвійною силою, проймає до кісток, так що навіть брезентова штормівка із шерстяною підкладкою не рятувала. Мій човен несло вітром від берега разом з обома цеглинами–якорями.
Перебираючи у голові варіанти, я все ще продовжував закидати спінінга. У цей момент навіть промайнула думка: якщо мені судилося потонути, то чому б не зараз, за улюбленою справою? Але коли я це подумав, то до глинистого мису, з якого я відпливав, було метрів із п'ятдесят, не так і далеко. На жаль, запізно я згадав «керівництво з експлуатації» човна, де, між іншим, чорним по білому категорично заборонялося використовувати його при висоті хвиль більше ніж 0,3 метра, силі вітру більше ніж 3 бали і на відстані більше ніж 1 км від берега.
А коли мене вже понесло від берега і я, кинувши спінінга, сів за весла, то все, що мені вдалося, — це змокріти від поту і тільки. Мого човна відносило все далі. Цеглини–якорі вже не торкалися дна, а лише відтягували корму і ніс, а потім той якір, що на кормі, очевидно, зачепився за якусь підводну корягу. Човна розвернуло, і він зупинився, я спробував потягнути за линву якоря, але вона була натягнута як струна. Я не хотів залишатися тут, посеред озера прив'язаним і згадав про свого рибальського, насправді мисливського, ножа, якого саме для таких випадків і вожу у сумці для спінінгів. Довелося одним «якорем» пожертвувати, а іншого від гріха подалі витягнути.
Тоді мене ще раз розвернуло і деякий час крутило на місці, а потім понесло вздовж протилежного берега із ще більшою швидкістю. Найгірше було б напоротися на притоплений сторчак. Ще не факт, що надміцна, як сказано у «керівництві з експлуатації», але все ж синтетика, витримає таке. У
