Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін
Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.
— Була картотека, та спливла, — скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. — Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.
— Як? — обурено вигукнув Дикий. — Нащо віддав?
— Спробуй не віддати, — зітхнув Сливинський, — права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?
«Набиває ціну, — подумав Дикий, — марно. Дулю з маком од мене одержиш».
— Про що говорити, коли картотека спливла, — прискіпливо глянув на нотаря. — Чи, може, напам'ять вивчив?
— Та дещо ж лишилося, — пошкріб підборіддя нотар. — Може, якраз те, що вас цікавить…
— Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…
— Спробую, на ваше щастя, — подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.
— Нащо вам цей тип? — поцікавився, перегортаючи теки з паперами.
— Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, — іронічно всміхнувся Дикий. — Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті — як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…
— Хтось його знає? — спитав нотар.
— Чого б тоді я до тебе пхався, — грубо відповів Дикий.
— Так, так, — буркотів нотар, спритно гортаючи папери. — Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…
— Сходиться, — підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. — Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…
— Саме так, не курорт, далеко не курорт, — підтакнув нотар.
— Фотографії немає?
— На превеликий жаль, на жодному документі немає… А були, видно…
— Ну, що ж, і на тому спасибі, — мовив Митрофан, занотувавши в записничок прочитане нотарем. Надто скупі були ті відомості!
— Гонорар за довідку, — простягнув руку Сливинський.
— От гендлярська твоя душа! — поморщився Дикий. — За такі нікчемні дані — і гонорар! Візьми ось це, бо грошей немає…
Він простягнув нотареві невеличкий пакуночок.
— Що це? — здивовано спитав спантеличений таким заробітком господар.
— Кава. Де ти її зараз дістанеш?
— І то правда, — мовив нотар, розгризаючи зернятко. — Де зараз дістанеш гарної кави? — Він пожував трохи і сплюнув. — Паскудна кава, одна назва.
— І цією втішишся, — недбало мовив Митрофан. — Яка послуга, така і винагорода!
— Колиба, Колиба, — наморщив лоба нотар. — За додаткову оплату можу дещо цікаве додати, — раптом сказав він.
— От чортів гендлярю! — похитав головою Дикий. — Останній червінець виманює! — Він порився в кишені, дістав гаманець, зумисне перерахував кільканадцять червінців, поклав на стіл. — Казенні гроші тринькаю. Кажи, що знаєш… Слухаю тебе, чортів гендлярю…
— Цим Колибою цікавились і працівники обласного управління міліції. Теж не сказали навіщо… Та я вже не дурний. Нема, сказав, картотеки і край.
— Давно?
— Може, і позаторік, — непевно мовив нотар, — точно не згадаю…
— А не згадаєш, то й додаток твій нічого не вартий! — дошкульно глянув на нього Дикий і забрав червінця з столу. — Мало чого могла міліція ним цікавитись. Може, документи на амністію готували…
Нотар ображено засопів, знову розгриз зернятко кави і сплюнув.
— Цвіллю відгонить ваш гонорар, шановний клієнте!
— Дарма, — глумливо глянув на нього Митрофан. — Погризеш! Миші лишки твоєї картотеки гризтимуть, а ти — свій заробок. Бувай жив-здоров!
Відомості, добуті в такий спосіб, мало про що говорили. Ну й що? Був собі такий насправді, тернопільський Симон Колиба. Засуджений за невдалий замах на партпрацівника. Одбув своє і повернувся…
Хіба що останнє повідомлення нотаря? Це цікаво. Може, десь рік-два готували лазутчика, то й поцікавились для легенди. Нотар сказав, що немає картотеки, то заспокоїлись: відпливу інформації не буде… Може, справжній Колиба загнувся десь на висилці, а цей користується зручною біографією? Якби була фотографія при нотаревій довідці, тоді інша справа…
Ледь Митрофан Дикий довідався, де мешкає амністований Павло Жигайло, як відрядив до Гончарівки своїх людей з наказом викрасти запроданця
