Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

Лихо було Левантинi з Романом, а ще гiрше з Квасюком. За ним не було їй просвiтку. Вiдколи Квасючка поїхала — в'яз до неї, як шевська смола, лiз обнiмати й цiлувати її. Вона звичайно штовхала його, втiкала з хати й сiдала надворi, аж поки вiн iшов знов до своєї бакалiї. Добре хоч те, що не мiг довго сидiти в хатi.

Уночi вона защiпала на защiпку дверi з кухнi в свiтлицi. Але одного разу прокинулася, почувши бiля себе когось. Схопилася спросоння як божевiльна.

— Не пужайсь! Не пужайсь! Ето я… — озвався знайомий гидкий їй голос, i вона почула на собi його руку. Зiрвалась з лави та — з хати! Перебiгла двiр i заховалась аж у другому кiнцi його за сажнями дров.

Була боса, в самiй сорочцi та в лихенькiй спiдничинi.

Вона сидiла там довго, тремтячи зо страху й холоду, цокотячи зубами. Сидiла, аж поки подубiли з холоду ноги, i всю її мов трясця трусила. Тодi догадалася злiзти на горище над кiнницею i закопатися в сiно. Там зогрiлася i, дрiмаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.

Уранцi, тiльки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же вийшов з другої хати:

— Где ето ти бродяжиж по ночах? Давно нада по хазяйству пораться, а вона бiга.

Так говорив, мовби сам нiчого й не зробив, а вона була винна. Не стала з ним сперечатися, тiльки сказала:

— Оддайте менi пашпорт та заробленi грошi, то я пiду вiд вас.

Вiн зареготався:

— Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботницi хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нiчого не дам! Хочеш iтить — iди такая, какая єсть, то посидиш у полiцiї та по етапу додому пошлють.

Левантина боялась полiцiї та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дiвчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скiльки назнущались з бiдолашної в полiцiї?

— А що? Вже й спужалась? — казав далi Квасюк. — Ну, єслi ти така нiжна, то я тебе больше й не займу. Живи сiбє,- я до тебе й не торкнуся.

I почав божитися й присягатися, що не займатиме. Вона не знала, чи вiрити йому, чи нi. Якби не той пашпорт та грошi, то зараз би втекла. А так — що вона робитиме?

Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої грошi кiльця до дверей i замок, бо защiпку можна було вiдкинути з Квасюкової хати в щiлину. Прикрутила кiльця i замикала на нiч дверi, але не могла спокiйно спати. Раз у раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увiходить до неї.

Стрiвшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в'язне.

— Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! — порадив той.

— Як же я кину, коли вiн нi пашпорта, нi грошей не вiддає?

— Скверная штука: без пашпорта нiхто не при-йметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожалєємось у полiцiю, що воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то живи в меня.

Левантина не приставала на це i все думала, що його робити. Правда, ось уже кiлька день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далi буде.

I справдi, далi не було нiчого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кiльце i знову його застромив — аби держалося. Левантина не помiтила цього.

Вночi вiн попхнув дверi, кiльце вискочило, i вiн увiйшов у кухню. Левантина почула це вже тодi, як вiн обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, i схопилася, але вiн зараз же знову звалив її на лiжко. Вона почала вiдбиватися з усiєї сили, але тiєї сили було мало, щоб подужати здорового чоловiка. Вона вже знемагала в останнiй боротьбi. Його гидка пика лежала їй на обличчi. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку i стиснула зуби так дуже, що вiн скрикнув з болю i розняв руки. Вона вiдiпхнула його i чула, як вiн упав додолу, загрюкотiвши. За мить вона вже була надворi. Страх так опанував її, що вона вибiгла з двору на вулицю i тiльки там пiшла тихше.

Iшла вулицею i вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Пiсля першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але була боса, i холод дошкуляв її у ноги. Пiшла швидше вулицями без нiякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачi, розганяли свiй сон, калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.

Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без нiякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, i сiла на ослiнчику пiд чиїмись ворiтьми, пiдобгавши пiд себе задубiлi з холоду ноги. Не довго посидiла, бо зараз же стукач прогнав її звiдти:

— Iди, йди! Багато тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибiжить городовий — забере в полiцiю.

Левантина пiшла далi. Перейшла кiльки кварталiв i знову притулилась уже на рундучку. Тут посидiла трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарештi таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тодi знову з вулицi на вулицю, аби якось доблукати до свiту. Хоч не знала, що вона мусить робити й свiтом.

Вернутися до Квасюка? Але тiльки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, нiж од його пропасти!.. Пiти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там вiзьме, босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як i до Квасюка. Та поки вона дiйде, то й задубiє на дорозi.

Думки мучили її так само, як холод та втома. Вона вже кiлька ночей спала дуже потроху i тепер почувала, що сон так i хиляє її: от-от упаде й засне на вулицi. З усiєї сили бадьорила сама себе i все йшла, йшла…

Все вулицi, вулицi, вулицi… Мертвi вулицi… Такi чужi, як i люди… Нi душечки рiдної!..

Яка самотня, яка покинута… На всьому свiтi…

Без помочi, без надiї… Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тiльки вулицi темнi, холоднi i щось торохтить-торохтить-торохтить…

Спiткнулася i трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а