Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.
То був сон, що на мить одну до неї злетiв, але який же страшний сон!..
Стояла i тремтiла.
— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба! — озвалася з другої хати Квасючка.
Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу i стала вбиратися.
Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм видко, скрiзь iшли на базар люди.
Ледве завернула за рiг своєї вулицi на другу — перед нею став Роман.
З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нiтрохи не нагадував тiєї страшної примари. Вiн стояв перед нею з бiлим викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:
— Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.
— Здоров…одказала, не дивлячись на нього.
— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?
— Нi…
— Дак ти служиш у городi… Та чого ж ми стали? Iди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?
— Третiй мiсяць…
Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з їм поруч.
— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?
Вiн ще питається!..
Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:
— Як умерла… наша дочка… то я й не схотiла вже зостатися в своєму селi… i пiшла по наймах…
— Дак дочка була… вмерла!.. — сказав Роман, трохи помовчавши. — Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.
— Нащо ти так кажеш, Романе?
— А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?
— Не вона менi зав'язала свiт, а… мiй дурний розум та… ти, Романе…
— А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.
— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, i радiючи, i вiри не ймучи.
— _ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти думаєш — я какой?
I вiн почав їй розказувати, що вiн за нею журився, та як вiн шукав роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував своє лихо та розтягав його на довший час.
— А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!
— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?
— Дак хоч би звiсточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.
— Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звiсточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?
Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою. Та тiльки гiрко, що воно так усе зробилося.
— А що ж ти тепер робиш, Романе? — спиталася вона.
Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання:
— Вот видиш, я тут на службi служу… Тут, знаєш, есть такой лiсной склад, дак я там… за прикажчика… Не очень щоб прекрасно й жить — ну та живйом как-небудь.
Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.
— Отут недалечке й живу — у Рiвчаках… Приходь когда-небудь.
Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.
Biн почав упевняти, що зовсiм лиха їй не хотiв, що робив з нею по щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що перед нею оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.
А вiн усе прохав прийти до його.
Що вiн вигадує? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвiтлої години нема за роботою.
Але вiн не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку, — от хоч би в городський сад… Вiн їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а вiн не винен, — треба ж йому виправитися… бо вiн її любить i не хоче, щоб вона так про його думала.
Вона мов того не чула.
— Куди це ми зайшли? От я за балачками, замiсто базару, бозна-куди пiшла.
— Поспєєш iщо на базар!
— Не можна: хазяйка лаятиме.
Вони повернули до базару, i вiн ще трохи її провiв, усе просячи вийти. Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять, дожидатиметься її коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.
Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи не пiти? Пiсля того всього, що вiн їй заподiяв? I чого? Вiн кликав її, але нi словом не озвався, що тепер думає робити. I чого ж вона пiде?
Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку i хоче, щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.
Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, i рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсiм несподiвано сталося iнакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.
У недiлю Левантина не мала за думками спокою з самiсiнького ранку. Проситися чи не
