Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Вона мені дуже не подобається, ваша Bourienne, — сказав князь Андрій.

— О, ні! Вона дуже мила й добра, а головне — безпорадна дівчина. В неї нікого, нікого нема. Правду кажучи, мені вона не тільки не потрібна, а навіть обтяжлива. Я, ти знаєш, і завжди була відлюдною, а тепер ще більш. Я люблю бути на самоті… Mon père[238] її дуже любить. Вона і Михайло Іванович — дві особи, до яких він завжди привітний і добрий, бо обом їм він зробив велику ласку; як каже Стерн: «ми не так любимо людей за те добро, яке вони нам зробили, як за те добро, яке ми зробили їм». Mon père узяв її сиротою, sur le pavé[239], і вона дуже добра. І mon père любить її манеру читання. Вона вечорами читає йому вголос. Вона чудово читає.

— Ну, а по правді, Varie, тобі, я гадаю, іноді важко буває від батькового характеру? — раптом спитав князь Андрій.

Княжна Марія спочатку здивувалася, потім злякалася цього запитання.

— Мені?.. Мені?.. Мені важко?! — сказала вона.

— Він і завжди був суворий, а тепер важким стає, я думаю, — сказав князь Андрій, видно, навмисно, щоб спантеличити чи випробувати сестру, так вільно говорячи про батька.

— Ти всім хороший, André, але в тебе є якась гордість мислі, — сказала княжна, більше йдучи за ниткою своїх думок, ніж за ниткою розмови, — і це великий гріх. Хіба можна осуджувати батька? Та якби й можна було, яке інше почуття, крім vénération[240], може викликати така людина, як mon père? І я така задоволена і щаслива з ним. Я тільки бажала б, щоб ви всі були щасливі, як я.

Брат недовірливо похитав головою.

— Одно, від чого мені важко, — я тобі правду скажу, André, — це напрям батькових думок щодо релігії. Я не розумію, як людина з таким величезним розумом не може бачити того, що ясне, як день, і може так помилятися? Ось у цьому лише моє нещастя. Але й тут останнім часом я бачу тінь покращання. Останнім часом його глузи не такі уїдливі, і є один чернець, якого він приймав і довго розмовляв з ним.

— Ну, мій друже, я боюсь, що ви з ченцем марно витрачаєте свій порох, — глузливо, але лагідно сказав князь Андрій.

— Ah, mon ami[241], я тільки молюся богу і сподіваюсь, що він почує мене. André, — сказала вона боязко по хвилині мовчання, — в мене є до тебе велика просьба.

— Що, мій друже?

— Ні, обіцяй мені, що ти не відмовиш. Це тобі буде зовсім не важко і нічого негідного тебе в цьому не буде. А мене ти утішиш. Обіцяй, Андрюша, — сказала вона, встромивши руку в ридикюль і в ньому тримаючи щось, але ще не показуючи, неначе те, що вона тримала, і становило об'єкт просьби і наче до того, як почує обіцянку, що просьбу буде виконано, вона не могла вийняти з ридикюля те щось.

Вона боязко, благальним поглядом дивилася на брата.

— Якби це й дуже важко мені було… — неначе догадуючись, у чім річ, відповів князь Андрій.

— Ти, що хочеш, думай! Я знаю, ти такий самий, як і mon père. Що хочеш думай, але для мене це зроби. Зроби, будь ласка! Його ще батько мого батька, наш дідусь, носив у всіх війнах… — Вона все ще не виймала того, що тримала, з ридикюля. — То ти обіцяєш мені?

— Звичайно, в чому річ?

— André, я тебе благословлю образом, і ти обіцяй мені, що ніколи не зніматимеш його… Обіцяєш?

— Якщо він не в два пуди і шиї не відтягне… Щоб тобі зробити приємність… — сказав князь Андрій, але в ту ж мить, побачивши засмучений вираз, якого прибрало сестрине обличчя при цьому жарті, він розкаявся. — Дуже радий, справді, дуже радий, мій друже, — додав він.

— Проти твоєї волі він врятує і помилує тебе і приверне тебе до себе, бо тільки в ньому й істина і заспокоєння, — сказала вона тремтячим від хвилювання голосом, з урочистим жестом, тримаючи в обох руках перед братом овальний старовинний образок спасителя з чорним ликом у срібній ризі на срібному ланцюжку дрібної роботи.

Вона перехрестилася, поцілувала образка й дала його Андрієві.

— Будь ласка, André, для мене…

У великих очах її світилось проміння доброго й боязкого сяйва. Очі ці освітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів узяти образка, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився й поцілував образка. Обличчя його одночасно було ніжне (він був зворушений) і глузливе.

— Мерсі, mon ami[242].

Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.

— То я тобі казала, André, будь добрим і великодушним, яким ти був завжди. Не осуджуй суворо Lise, — почала княжна. — Вона така мила, така добра, і становище її дуже важке тепер.

— Здається, я нічого не казав тобі, Машо, щоб я докоряв за що-небудь своїй дружині, чи був незадоволений з неї. До чого ти все це говориш мені?

Княжна Марія почервоніла плямами й замовкла, наче вона почувала себе винною.

— Я нічого не казав тобі, а тобі вже казали. І це мене смутить.

Червоні плями ще дужче виступили на лобі, на шиї та щоках у княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат угадав: маленька княгиня по обіді плакала, казала, що передчуває нещасливі роди, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра й на чоловіка. Поплакавши, вона заснула. Князеві Андрію стало жаль сестру.

— Знай одно, Машо, я не маю за що докоряти, не докоряв і ніколи не докорятиму моїй дружині, і сам собі нічого не можу закинути щодо неї; і це завжди так буде, хоч би в яких я був обставинах. Але, якщо ти хочеш знати правду… хочеш знати, чи щасливий я? Ні. Чи щаслива вона? Ні. Чому це? Не знаю…

Кажучи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Чудові очі його сяяли розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинених дверей, через її голову.

— Ходім до неї, треба попрощатися. Або йди сама, збуди її, а я зараз прийду. Петрушка! — гукнув він камердинера. — Іди сюди, забирай. Це в сидіння, це на правий бік.

Княжна Марія