Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Білий! білий!
Це означало, що Тихон подавав йому не той жилет, що він хотів. Другого разу він зупинився, спитав:
— І скоро вона народить? — і, докірливо похитавши головою, сказав: — Негаразд! Розказуй, розказуй далі.
Третього разу, коли князь Андрій закінчував опис, старий заспівав старечим і фальшивим голосом: «Malbroug s'en va-t-en guerre. Dieu sait quand reviendra»[228].
Син тільки усміхнувся.
— Я не кажу, що це план, який я схвалюю, — сказав син, — я вам лише розповів, що є. Наполеон уже склав свій план, не згірш від цього.
— Ну, новенького ти мені нічого не сказав. — І старий промовив у задумі сам до себе скоромовкою: — «Dieu sait quand reviendra». — йди до їдальні.
XXIV
У призначений час, напудрений і виголений, князь увійшов до їдальні, де чекала його невістка, княжна Марія, m-lle Bourienne і князів архітектор, який з дивної примхи старого допускався до столу, хоч ця, незначна своїм становищем, людина аж ніяк не могла сподіватися на таку честь. Князь, твердо пам'ятаючи різницю станів і рідко допускаючи до столу навіть важних губернських чиновників, раптом на архітекторові Михайлі Івановичі, який сякався в кутку у клітчасту хусточку, доводив, що всі люди рівні, і не раз навчав свою дочку, що Михайло Іванович нічим не гірший за нас із тобою. За столом князь найчастіше звертався до безсловесного Михайла Івановича.
В їдальні, величезно-високій, як і всі кімнати в домі, чекали на вихід князя домашні й офіціанти, які стояли за кожним стільцем; дворецький з серветкою в руці оглядав сервіровку, значливо кліпаючи очима до лакеїв і раз у раз перебігаючи стурбованим поглядом від стінного годинника до дверей, у яких мав з'явитися князь. Князь Андрій дивився на величезну, нову для нього, золоту раму з зображенням генеалогічного дерева князів Волконських, що висіла навпроти такої ж величезної рами з погано зробленим (видно, рукою домашнього живописця) зображенням можновладного князя в короні, який мав походити від Рюрика й бути родоначальником роду Волконських. Князь Андрій дивився на це генеалогічне дерево, похитуючи головою, і посміювався з тим виглядом, з яким дивляться на схожий до смішного портрет.
— Як я впізнаю його всього тут! — сказав він до княжни Марії, яка підійшла до нього.
Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхався. Все, що зробив батько, викликало в неї благоговіння, яке не підлягало обговоренню.
— У кожного своя ахіллесова п'ята, — казав далі князь Андрій. — З його величезним розумом donner dans ce ridicule![229]
Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. У ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молода княгиня під цю хвилину зазнавала того почуття, що його зазнають придворні на царському виході, — почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.
— Я радий, я радий, — промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце. — Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.
Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.
— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію. — Поквапилась, негаразд!
Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.
— Ходити треба, ходити, якнайбільше, якнайбільше, — сказав він.
Маленька княгиня не чула чи не хотіла чути його слів. Вона мовчала і, здавалось, була збентежена. Князь спитав її про батька, і княгиня заговорила й усміхнулася. Він спитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавішала і стала розповідати, передаючи князеві поклони та міські плітки.
— La comtesse Apraksine, la pauvre, a perdu son mari, et elle a pleuré les larmes de ses yeux[230], — казала вона, дедалі більш пожвавлюючись.
У міру того, як вона жвавішала, князь все суворіше й суворіше дивився на неї, і раптом, наче достатньо вивчивши її і склавши собі про неї ясне уявлення, одвернувся від неї і звернувся до Михайла Івановича:
— Ну, що, Михайле Івановичу, Буонапарте он нашому кепсько приходиться. Як мені князь Андрій (він завжди так називав сина, в третій особі) розповів, які на нього сили збираються! А ми з вами все його за пусту людину мали.
Михайло Іванович, зовсім не знаючи, коли це ми з вами казали такі слова про Бонапарте, але розуміючи, що він був потрібний для вступу в улюблену розмову, здивовано глянув на молодого князя, сам не знаючи, що з того вийде.
— Він у мене тактик великий! — сказав князь синові, показуючи на архітектора.
І розмова зайшла знову про війну, про Бонапарте і про нинішніх генералів та державних людей. Старий князь, здавалося, був не тільки переконаний у тому, що всі теперішні діячі були хлопчиськами, які не тямили й азбуки воєнної та державної справи, і що Бонапарте був нікчемний французик, який мав успіх лише тому, що вже не було Потьомкіних і Суворових, щоб протипоставити йому; але він був певний навіть, що ніяких політичних утруднень не було в Європі, не було і війни, а була якась лялькова комедія, в яку гралися нинішні люди, вдаючи, що роблять діло. Князь Андрій весело витримував батькове глузування з нових людей і з явною радістю викликав батька на розмову і слухав його.
— Усе здається хорошим, що було раніш, — сказав він, — а хіба той же Суворов не піймався у пастку, яку
