Ти мене зрадив - Лада Короп

Гліб. 

– Глібе Борисовичу, я була у наших охоронців. Вони передивилися камери спостереження. На них помітно, що Руслан Євгенович три дні тому виходив з офісу останнім. 

– Дякую, Лізо. Тобто ці три дні яких мене не було він на роботі не з'являвся? – питаю. 

– Ні, я йому телефонувала, але він не брав слухавки. – Зрозуміло. Цікаво що він задумав? 

– Що? – перепитує Ліза. 

– Нічого. Забудь. 

Йду до свого кабінету й думаю над тим де міг подітися Руслан? На мої дзвінки він теж не відповідає. На роботу не ходить. Щось тут не так. Навіть не знаю, що й думати? Але інтуїція підказує, що треба бути на сторожі. Наче підтвердивши мої думки до кабінету входить Філімонов.

 – Доброго ранку, вибачте що без попередження та у мене є важлива інформація, – каже схвильований детектив.

 – Яка? – Ви знаєте хто є власником "Айс Консалтинг"? 

– Ну так. Якийсь Степанов. Він недавно очолив компанію. До того там була якась жінка. 

– Цей Степанов підставне обличчя. Він власник тільки на папері. Всі рішення у компанії приймає зовсім інша людина. 

– Цікаво хто б це міг бути? – уважно дивлюся на Філімонов. 

– Це ваш діловий партнер Руслан. Не знаю чи ви здогадувалися, чи ні...

 – Навіть подумати не міг, – кажу прочищаючи горло. Бо як чую таку новину, то мало не омліваю. 

– Він купив цю компанію у минулої власниці. Декілька років тому. Але на той час він був вже співвласником вашої компанії. Тому якби він оформив "Айс Консалтинг" на себе ви б про все дізналися.

 – Тобто він вів подвійну гру ще з того часу. Тому мені від Степанова надходили пропозиції про злиття наших компаній. 

– Напевно. Та я думаю що Руслан Євгенович хоче бути єдиним власником обох компаній, – припускає Філімонов. 

– Що ж тоді так просто він не здасться. Продовжуватиме відбивати моїх клієнтів аби я сам погодився підписати угоду, – промовляю з впевненістю. 

– Будьте обережним. Бо з такими людьми як Руслан небезпечно мати справу. Він може нашкодити не тільки вам, а і вашим близьким. Такі люди як він особливо люблять діяти саме через близьких вам людей, – наголошує Філімонов. 

Коли чую слова детектива, то відчуваю страх. Не за себе, а за сина та Лану. Це двоє важливих людей у моєму житті. Якщо хтось з них постраждає я цього просто не витримаю. 

– Може приставити до них охорону? – цікавлюся у Філімонова.

 – До кого?

 – Ну до моїх близьких. – А, ну так. Можна. Якщо у вас є така можливість. 

– Звісно, що є. 

– Гаразд. Я піду. Триматиму вас на зв'язку. 

– Добре. До побачення, – тисну руку Філімонову. 

Він виходить, а мені на пошту приходить невідомий лист. Я відкриваю й бачу фото Лани. Зв'язаної. На стільці. Вона сидить опустивши голову. На шиї синці та подряпини. Усередині мене все холоне. 

Читаю написане під фото:

 "ЯК ТОБІ ПОДРУЖКА? ЯКЩО НЕ ПЕРЕДУМАЄШ ЖИВОЮ БІЛЬШЕ НЕ ПОБАЧИШ".

Мене охоплює лють. Тільки хай спробують що небудь з нею зробити. Не знаю як та я їх з під землі дістану.

Що ж приблизно здогадуюся хто б міг написати цього листа. Але реальних доказів не маю. Тому вирішую викликати Веніаміна. Нашого айтівця. Він зможе з усім швидко розібратися. Знайде того хто надіслав лист. Закриваю поштову скриньку й сідаю у крісло. Потрібно негайно діяти, але з обережністю. Бо якщо хоча б одна волосинка впаде з голови Лани я собі цьогоніколинепробачу і їм також. Через годину Веніаміна таки вдається вияснити, що лист було відправлено з новоствореної поштової скриньки. Навіть дізнався, що зроблено це було з інтернет - кафе неподалік. Отже, це найнята людина, яка просто виконувала свою роботу.

 – Шеф, вам потрібно піти до того кафе й попросити дозволити подивитися записи камер спостереження. У них вони повинні бути всередині приміщення, – говорить до мене Веніамін. 

– Ти думаєш вони мені так просто це дозволять зробити? 

– Думаю що так. Спробуйте пояснити їм усю ситуацію. Можливо вони підуть вам назустріч.

 – Ти маєш рацію. Треба хоча б спробувати поки не пізно. Дякую тобі за допомогу, – одразу ж йду до шафи беру пальто. 

Через декілька хвилин я закриваю двері кабінету й швидко спускаюся вниз сходами.

 До інтернету – кафе йти недалеко, тому вибираю шлях пішки. Сніг хрустить під ногами і я бачу позаду себе відбитки моїх слідів. Цього ранку комунальні служби дорогу не прочищали. Тому йти досить важко. Я нарешті дістаюся того кафе і хочу увійти, але мене спіткала невдача. Воно зачинене. Починаю лютувати. Мені конче потрібно дізнатися, що за зміюка відправила цей лист. І тут такий облом. Але нічого піду посиджу на лавці й почекаю. Погода хороша, а зайвий ковток свіжого повітря нікому не завадить.

Шановні читачі вирішила все ж таки закінчити дану історію. Нас чекає ще декілька розділів, а потім фінал. Чекаю на ваші думки та можливо пропозиції щодо закінчення цієї книги. Дякую за увагу!