Заїр - Пауло Коельо
Візьмімо ту ж таки історію про залізницю, яку ви нам розповіли: скільки існує ситуацій, коли ми підкоряємося шаблонам, яких не розуміємо? Люди охоче читають те, що ви пишете, то чому б вам не торкнутися й цієї теми?
– Я ніколи не писав книжок на замовлення, – відповів я, згадавши про те, що повинен підтримувати повагу до себе. – Якщо сюжет мене зацікавить, якщо він зачепить мою душу, якщо човен під назвою Слово доправить мене на цей острів, то, може, я й напишу книжку, але це не має ніякого стосунку до моїх пошуків Естер.
– Я знаю й не ставлю вам жодних умов; лише пропоную вам зробити те, що здається мені дуже важливим.
– Естер казала вам про Банк Послуг?
– Казала. Але тут не йдеться про Банк Послуг. Ідеться про місію, яку я не спроможний виконати сам-один.
– Ви говорите про ту місію, яку виконуєте у вірменському ресторані?
– Там я виконую лише невеличку її частину. Ми робимо те саме щоп’ятниці з жебраками. А щосереди працюємо з новими кочовиками.
Новими кочовиками? Ліпше не уривати його тепер; Михаїл не був схожий ні на пихатого суб’єкта в піцерії, ні на осяяного харизмою пророка в ресторані, ні на скромного аматора автографів. Він був нормальним хлопцем, товаришем, із яким приємно гуляти вночі, обговорюючи світові проблеми.
– Я можу писати лише про те, що по-справжньому схвилює мою душу, – повторив я.
– А ви не хотіли б піти з нами й поговорити з жебраками?
Мені пригадалися розповіді Естер про фальшиву скорботу в очах тих, котрі мали б почуватися найнещаснішими створіннями у світі.
– Дайте мені трохи подумати.
Ми наближалися до Лувру, але він зупинився, схилився на парапет набережної, і ми дивилися на катери й пароплави, що проминали нас, засліплюючи очі своїми прожекторами.
– Ви бачите, що вони роблять, – сказав я, бо мені треба було заговорити з ним про що завгодно зі страху, що йому стане нудно й він вирішить повернутися додому. – Дивляться на те, що освітлюють прожектори. Коли повернуться додому, то всім розповідатимуть, що бачили Париж. Завтра вони підуть подивитись на Мону Лізу й потім скажуть, що відвідували Лувр. Насправді ж вони не знають Парижа й навіть не були в Луврі – вони лише проїхали по Сені на пароплавчику й бачили картину, одну-однісіньку картину. Яка різниця між тим, щоб подивитися порнографічний фільм і покохатися з жінкою? Така сама різниця існує між тим, щоб подивитись на місто й намагатися довідатись, що в ньому відбувається, відвідати його бари, поблукати вулицями, про які не згадано в туристичних путівниках, заблукати в ньому й потім зустрітися із самим собою.
– Я захоплююся вашим самовладанням. Ви говорите про пароплавчики на Сені й чекаєте на слушну хвилину, щоб поставити запитання, задля якого ви прийшли до мене. Почувайте тепер себе вільно й говоріть зі мною про все, що вам хочеться знати.
Ніякої агресивності не було в його голосі, і я наважився запитати прямо:
– Де тепер Естер?
– Фізично дуже далеко звідси, у Середній Азії. Духовно дуже близько, її усмішка та палкі слова супроводжують мене вдень і вночі. Це вона привезла мене сюди, бідолашного двадцятиоднорічного юнака без майбутнього, юнака, якого люди в моєму селі вважали за хворого, за божевільного, за чаклуна, який уклав угоду з дияволом, а люди в місті дивилися на мене як на простого селянина, що шукає собі роботу.
Колись я розповім вам про себе більше, але річ у тому, що я знав англійську мову і став працювати як її перекладач. Ми перебували на кордоні з країною, в яку їй треба було проникнути: американці будували там багато військових баз, вони готувалися до війни з Афганістаном, одержати туди візу було неможливо. Я допоміг їй нелегально перетнути кордон у горах. Протягом тижня, який ми провели разом, вона дала мені зрозуміти, що я не самотній, що вона мене розуміє.
Я запитав у неї, що вона робить так далеко від дому. Після кількох ухильних відповідей вона нарешті розповіла мені те, що, либонь, розповіла й вам: вона шукала місце, де ховалося щастя. Я розповів їй про свою місію: зробити так, щоб Енергія Любові розсіялася по землі. По суті кажучи, ми прагнули того самого.
Естер пішла до французького посольства й роздобула там для мене візу – як для перекладача з казахської мови, хоч у моїй країні всі розмовляють російською мовою. Я приїхав жити сюди. Ми бачилися, коли вона виїздила в одне зі своїх закордонних відряджень. Ми ще раз їздили удвох до Казахстану; вона дуже цікавилася культурою Тенгрі,[2] а також познайомилася з одним кочовиком, який, здавалося, знав відповіді на все.
Я хотів був запитати, що таке культура Тенгрі, але це запитання могло зачекати. Михаїл розповідав далі, й у його очах була та сама туга за Естер, яку переживав і я.
– Ми почали працювати тут, у Парижі – це у неї виникла думка збирати людей раз на тиждень. Вона сказала: «Для будь-яких людських стосунків найважливіше – розмова. Але люди вже розучилися так робити –
