Навколо світу за вісімдесят днів - Жюль Верн
Вагон, у якому розмістився Філеас Фоґґ, являв собою щось на зразок довгого омнібуса, що лежить на двох чотириколісних платформах, рухливість яких давала змогу легко долати криві невеликого радіуса. У вагоні не було купе: перпендикулярно до його осі розміщувалися два ряди крісел; між ними залишався вільний прохід, що вів до туалетної кімнати і вбиральні, які були в кожному вагоні. По всій довжині потяга вагони були з’єднані між собою помостами, тож пасажири могли вільно переходити з одного кінця поїзда в інший; у їхньому розпорядженні були вагони-ресторани, вагони-тераси, вагони-салони, вагони-кав’ярні. Бракувало тільки вагонів-театрів. Та згодом з’являться й такі.
Поміж вагонами безперестану снували газетярі, продавці книжок, напоїв, сигар, їстівних припасів та інших товарів; покупців їхнього краму вистачало.
Потяг вирушив зі станції Окленд о шостій годині вечора. Настала ніч — темна й холодна, небо затягло хмарами, що загрожували будь-якої миті прорватися сніговою заметіллю. Поїзд ішов із середньою швидкістю. Якщо врахувати зупинки, то він рухався не швидше двадцяти миль за годину; проте, ідучи таким ходом, він міг перетнути територію Сполучених Штатів у встановлений строк.
Пасажири у вагоні розмовляли мало. Усі починали потроху дрімати. Паспарту сидів поряд із поліцейським інспектором, однак обидва мовчали. Після описаних вище подій їхні взаємини помітно охололи. Не відчувалося ні колишньої симпатії, ні дружби. Фікс не змінив своєї поведінки, проте Паспарту поводився вкрай стримано й за найменшої підозри готовий був задушити свого екс-приятеля.
За годину після відправлення поїзда пішов сніг, але, на щастя, дрібний, тож не заважав рухові. З вікон вагона тепер було видно лише непроглядну безкрайню білу завісу, на тлі якої пара від локомотива здавалася сіруватою.
О восьмій годині у вагон увійшов провідник і оголосив пасажирам, що час лягати спати. То був «спальний» вагон, і за кілька хвилин він справді перетворився на дортуар[22]. Спинки крісел відкидалися за допомогою хитромудрих пристроїв, з’являлися чудово набиті матраци; за кілька секунд виникли кабінки, і кожен пасажир незабаром одержав у своє розпорядження зручну постіль, захищену від нескромних поглядів щільною фіранкою. Простирадла були білосніжні, подушки м’які. Залишалося тільки лягти спати, що всі й зробили, почуваючись, немов у каюті комфортабельного пакетбота, а потяг тим часом щодуху мчав через штат Каліфорнія.
Між Сан-Франциско і Сакраменто рельєф місцевості досить рівний. Ця частина залізниці називається Центральною Тихоокеанською дорогою; вона починається від Сакраменто і прямує на схід, де перетинається з лінією, що йде від Омахи. Від Сан-Франциско до столиці Каліфорнії дорога йде прямо на північ, уздовж ріки Амерікен-рівер, що впадає у затоку Сан-Пабло. Сто двадцять миль між цими великими містами потяг подолав за шість годин, і до півночі, коли пасажири ще бачили перший сон, він прибув у Сакраменто. Отож вони не мали змоги чимось помилуватися в цьому великому місті, столиці штату Каліфорнія; не побачили вони ні його прекрасних набережних, ні широких вулиць, ні чудових готелів, ні скверів, ані церков.
Від’їхавши із Сакраменто й минувши станції Джанкшен, Роклін, Оберн та Колфакс, поїзд заглибився в гірський масив С’єрра-Невада. О сьомій ранку він пройшов через станцію Сиско. За годину спальня знову перетворилася на звичайний вагон, і мандрівники мали змогу милуватися з вікон прекрасною панорамою цього гористого краю. Колія, підкоряючись примхам С’єрри, то здіймалася гірськими схилами, то ніби зависала над прірвою, то примхливо звивалася, уникаючи крутих поворотів, то прямувала у вузькі ущелини, звідки, здавалося, не було виходу. Паротяг із висрібленим дзвоном, великим ліхтарем, що навсібіч відкидав жовтувате світло, і особливим запобіжним відбійником, що стирчить спереду, як величезна шпора, виблискував, немов оправа окулярів; його свист і гудки змішувалися з гуркотом річок і водоспадів, а стовпи диму звивалися поміж темного гілля сосон і ялин.
Дорогою майже не було мостів і тунелів. Залізниця йшла вздовж схилів гір, не завжди додержуючись найкоротшого шляху й не вступаючи в боротьбу з природою.
О дев’ятій годині через долину Карсон потяг уїхав у штат Невада, незмінно прямуючи на північний схід. Опівдні він відійшов від Рено, де була двадцятихвилинна зупинка, під час якої пасажири встигли поснідати.
Від цього пункту колія пролягає вздовж річки Гумбольдт і кілька миль іде на північ. Потім повертає на схід і не відходить від берега аж до гір Гумбольдта, що майже біля східного краю штату Невада, де річка бере свій початок.
Поснідавши, містер Фоґґ, місіс Ауда і їхні супутники знову зайняли місця у вагоні. Зручно вмостившись, вони милувалися розмаїтими краєвидами, що мигтіли за вікном: великою прерією, на обрії якої окреслювалися гори, і пінявими, бурхливими струмками. Іноді вдалині виднілися великі череди бізонів, немов жива гребля.
Ці численні армії жуйних часто стають непереборною перепоною для руху поїздів. Часом вони по кілька тисяч щільними рядами тягнуться упоперек колії багато годин поспіль. Тоді потягові доводиться зупинятись і чекати, поки шлях звільниться.
Так сталося й цього разу. Близько третьої години дня череда з десять чи й усіх дванадцять тисяч голів перегородила дорогу. Паротяг, сповільнивши швидкість, спробував був за допомогою своєї шпори розбити з флангу цю величезну колону, та зрештою був змушений зупинитися перед щільною масою тварин.
Бізони, яких американці помилково називають буйволами, ступали спокійним ходом, час від часу голосно мукаючи. Зростом вони вище за європейських биків; хвіст і ноги в них короткі, зашийок виступає, утворюючи мускульний горб; роги цих тварин широко розставлені, з голови, шиї й плечей звисає довга грива. Годі було й думати про те, щоб зупинити їх. Обравши певний напрямок, бізони йдуть ним, не зважаючи на перепони. Ніяка гребля не змогла б стримати цей живий потік.
Висипавши на помости між вагонами, пасажири спостерігали це цікаве видовище. Але той, хто, здавалося, поспішав більше за всіх, — Філеас Фоґґ, — залишався на місці і з філософським спокоєм очікував, поки бізони зроблять ласку і звільнять йому шлях. Паспарту затримка, спричинена натовпом тварин, довела до сказу. Він ладен був розрядити в них весь арсенал своїх револьверів.
— Що за країна! — кричав він. — Звичайні бики зупиняють потяги і йдуть, як на параді, не переймаючись тим, що затримують рух! Хай йому біс! Хотів би я знати, чи передбачив містер Фоґґ у своїх планах цю перешкоду? І чого тільки чекає машиніст? Пустив би локомотив прямо на цих дурних тварин!
Та машиніст навіть не намагався прорватися крізь живу стіну і чинив цілком розумно. Звичайно, паротяг задавив би кількох передніх бізонів, але попри всю свою потужність він зрештою зійшов би з рейок, і поїзд неминуче зазнав
