Золотий Ра - Іван Іванович Білик

«А ти теж не без гріха, — подумав Крез далі. — Коли твій небіжчик-чоловік наказав був кинути вашого онука хижакам, — чому не стала йому поперек дороги левицею? Мовляв, у жінки слабка рука? Якщо жінка схоче, то проти неї не вистоїть жоден чоловік, я добре знаю ваше плем'я, від вас не вбережешся ні щитом, ні мечем. А тепер піди та ще й подякуй отому своєму онукові Курушу, що не вбив заодно з твоїм чоловіком і тебе. Скажеш, тепер ти не цариця Мідії. Ну то й що? Маєш радіти, що то твоя рідна кров. Мені набагато гірше, я не маю кого залишити по собі. Я після смерті сина Атіса плекав надію бодай на онука, але невістка породила мертве дитя... А на меншого сина нема чого й сподіватися, він у мене каліка, німий, навіть доньки не маю, щоб чекати онучат, ну, та й коли б вони виросли, я вже давно не молодий...»

— Така воля небожителів, — несподівано примирливим голосом озвався Крез. — На нас із тобою тяжіє гріх нашого прапрадіда Гіга...

Ще кілька років тому цар Лідії себе й усіх запевняв, що даний Гігові оракул не справдився, тепер же був переконаний у лихій пам'яті невідомого лихого божества.

Після свого натяку сестра чекала бурі, але бурі не було, й це додавало сили й сміливості.

— Як не повоюєш його тепер, то пізніше він сам тебе повоює, — сказала сестра.

Все-таки дивно було слухати її нацьковування проти рідного онука, хоч у боротьбі за владу ніхто не мусив зважати на рідну кров.

Тепер Крез думав про інше: як він сам угавив цього перського «пастуха». Коли той убив рідного діда й захопив його царство Мідію, в Сардах і в усьому Лідійському царстві панував чорний сум: цар справляв перші роковини по загиблому синові...

Пекучий здогад підвів Креза на ноги й попхнув до розчиненого вікна. Цар провів долонею по бронзовій решітці, тоді прошилив руку й спробував дістати розчепірену лапу пальми, та тільки вколов зніжені пальці й знов обернувся до сестри. Здогад скидався на щиру правду. Куруш напав на Мідію саме в ті дні, коли Крез був заклопотаний поминками й не міг допомогти своєму зятеві — нещасному цареві мідійців... Сестра назвала свого онука шакалом. Ні, це не дурний лякливий шакал, він швидше схожий на хитрого підступного барса, який старанно вистежує жертву й кидається на неї в найслушнішу мить...

Уранці Крез гукнув євнуха Санданіса й звелів одімкнути підвали. Вчорашні тривоги не зійшли, а в такому разі цар щоразу спускався до скарбниці. Нелічені гори срібла та золота й сьогодні зробили своє, він лишався так само великим і могутнім, як і торік чи позаторік. Крез без особливої вже потреби поділився вчорашніми думками з євнухом-скарбничим.

— Чорна ніч завжди наганяє чорні думки, — відповів євнух. — Але разом з тим людина поночі краще бачить...

— Як то? — майже весело засміявся цар. Після синової смерті він оце чи не вперше сміявся. Потім цар збагнув слова скарбничого й спохмурнів.

— То ти так само, як і моя сестра, вважаєш, ніби я мушу знищити того перського «пастуха», поки він іще не вбрався в силу? — спитав він.

— Я так не думаю, Царю царів, — ухильно відказав євнух. Його улесливий жіночий голос наче тріснув і задеренчав. Крез угадав причину того деренчання. Колись євнух Санданіс був першим радцем царя, тепер він став лише скарбничим і ніяк не міг забути образи.

— А як ти думаєш? — спитав цар.

— Навіщо Цареві царів думка нікчемного старого євнуха!..

— Бо ти був першим радцем батька мого.

Євнух Санданіс раптом розчуливсь і всміхнувся.

— Якби мене спитав про це твій батько Аліатт, Царю над царями, я відповів би йому так: «Ти хочеш іти в похід на чужоземців, що носять шкіряні свити й шкіряні штани, а їдять не скільки хочуть, а скільки їжі є, адже земля їхня сувора й неродюча. Не знають ці люди й смаку доброго вина, п'ють саму воду. Не росте в них ні смоква, ні інша чудова садовина. Якщо ти їх і переможеш, то яку користь матимеш із такого народу та його землі? Ніякісінької. А тепер давай зробимо інше припущення. В них теж є військо й свої ратні боги, а бува, їхній ратний бог здолає нашого ратного бога? Йдучи на рать, завжди сподіваєшся лише на бога, бо майже ніколи нічого не знаєш наперед...»

— Чи ти не думаєш, ніби той перський «пастух» може мене перемогти?

Цар сміявся, проте Санданіс відчув у тому сміхові погрозу для себе й покірливо схиливсь мало не до землі:

— Царю над царями, я тобі лише сказав, як відповів би твоєму богорівному батькові...

Санданіс умів розмовляти з Царями царів — загроза розвіялася, та він сказав ще далеко не все, а Крезові було просто цікаво дослухати, він хитро прискалився й запитав скарбника:

— Якими ж словами ти викінчив би свою притчу моєму богорівному батькові?

Утішений тим, що цар сприйняв його гру навсправжки, старий євнух доказав:

— Якби наші боги з якоїсь незбагненної для смертного причини відвернулись од тебе, то страшнішого за це не було б. Відчувши смак наших розкошів, перси нізащо не пішли б із нашої землі, тож я схиляюся перед безсмертними, що досі не навіяли персам таких згубних для нас думок...

Крез дружньо поплескав старого скарбничого по круглій спині:

— Мудрий ти чоловік, приятелю Санданісе, проте темрява підвалів навіює на тебе чорні думки.

Кіптявий смолоскип справді вихоплював із мороку лише невеличке коло круж їхніх постатей. Але, піднявшись кам'яними сходами в ясний сонячний день, цар Лідії знову впав у зажуру.