Золотий Ра - Іван Іванович Білик
— Інколи сновидіння зводяться до дурнички, — заспокоїв царя маг-магішті — головний маг. — Нехай і в дитячій забавці, твій онук уже побував царем, тож більше цього не слід боятися.
Цар Астіаг повірив у нове тлумачення його снів, та й волопас Мітрадат усе визнав під батогами. Довго не визнавав нічого тільки царський улюбленець і родич Гарпаг, але цар посміхнувся й заспокоїв його:
— Всеблагий Ахурамазда утримав мою й твою руки від смертного гріха, я тепер тобі навіть удячний, а за твої заслуги переді мною я влаштую сьогодні ввечері на твою честь пир. Пришли свого сина до мене, хай пограються з моїм онуком, а пізніше приходь і ти сам: я хочу показати тобі й усій нашій столиці, як повинні дякувати своїм слугам царі.
Гарпаг почував себе на сьомому небі від щастя.
На пиру того вечора всім гостям подавали пісне, лише Гарпагові одну по одній підносили м'ясні страви, а коли він аж упрів од щастя та ситної їди, перестарілий цар Астіаг наказав поставити біля найшанованішого з-поміж гостей прикритий полотниною кошик.
— А це можеш забрати з собою додому! — мовив цар.
У кошику були голова та кінцівки Гарпагового сина — все, що залишилося від отих страшних страв. Так по-звірячому помстився цар Астіаг своєму найближчому родичеві й помічникові, який зважився переступити через його наказ.
Такими жахливими пригодами позначено дитинство Куруша, який, вирісши й змужнівши, переміг діда й став першим перським царем. Куруша греки шанобливо прозвали Кіром, що означало їхньою мовою «влада», «право», «сила», якщо ж одним словом, то просто «пан». До того ж усі вони щиро думали, — й ця думка тривала добрих сто літ, — нібито Кіра вигодувала собака. «Собака» по-мідійському «спако», по-грецькому ж «кіон», це й призвело до помилки, яку виправив лише Геродот, довівши своїм співвітчизникам, що «собака» теж може бути гарним жіночим ім'ям, тим більше якщо жінка з таким іменем урятувала персам сміливого воя й мудрого державця. Такій «собаці» не гріх уклонитися до землі.
Мул на царському троні
Цю жінку Крез бачив уперше в житті, хоча вона вже вдруге за вечір повторила, нібито гляділа його малим. Коли батько віддав її за вже не молодого мідійського царевича Астіага, Крезові навряд чи було більш як рік або два, а тепер він доживав п'ятий десяток.
І все-таки Арієніс була йому рідна сестра. Крез це знав і намагався приборкати в собі оте несподіване почуття опору, яке виникло до неї першого ж дня... Два нескінченно довгих роки після смерті старшого сина Атіса він перебував у стані цілковитого збайдужіння, сама думка про рать здавалася йому нестерпно бридкою, хоч за час свого майже п'ятнадцятирічного царювання Крез не програв жодної війни.
А сестра Арієніс день у день закликала його саме до раті.
Самолюбний цар Крез не терпів, коли хтось намагався переконати його в чомусь такому, що суперечило його власним переконанням і давно усталеним почуттям; він навіть не дивився в бік цієї зовсім чужої йому жінки, яка раз по раз нагадувала братові про їхню спільну кров. Креза дратувало кожне вимовлене нею слово, і все-таки щовечора він допускав до себе сестру.
Її слова можна було порівняти хіба що з отрутою солодкої вовчої ягоди чи опійного маку. Коли людина звикла до опію, з сумом думав Крез, то вона вже й дня не може без нього прожити.
— Ліпше візьми Мідію сам, аніж лишати її в руках того молодого перського шакала, — мовила сестра.
Це вже було щось інше: досі Арієніс просила повернути Мідію їй, а тепер задля помсти ладна була на що завгодно.
— Він твій рідний онук, онука негоже називати шакалом, — озвався Крез.
— Цей онук убив рідного діда! — Зморшкуватою щокою колишньої мідійської цариці скотилася сльоза. Креза зроду не розчулювали жіночі сльози, стара жінка збагнула це не враз, потім вороже глянула на брата: — Ти все знаєш і сам. Коли йдеться про владу й золото, ніхто не зважає на рідну кров...
Арієніс тут-таки відвела погляд, а коли по довгій хвилі знову глянула на брата, то пошкодувала за свої слова. Тепер вона була цілком певна, що Крез для неї й пальцем не кивне, ще добре, як взагалі не вижене.
Крез похмуро дивився в темне вікно, за яким безгучно перебирала китиці пальма. Сестра не мала права натякати йому на це. Арієніс говорила про їхнього старшого брата Пантелеонта, який за законом перворідності мав стати царем, але Крез усіма правдами й неправдами вмовив батька позбавити Пантелеонта цього права. Посівши ж після батькової смерті лідійський трон, Крез наказав катувати брата і його матір-еллінку «чесальними гребенями», а після катування — стратити, бо мачуха ще за життя батька хотіла була занапастити Креза отруєним хлібом (рабиня-пекарка не дала зробити цього).
«На мені нема братньої крові, — сказав тепер подумки Крез, — я вже давно замолив цей гріх і давно очистився. Та й хіба мало я пожертвував у лідійські й навіть грецькі храми — стільки досі не жертвував жоден цар, бо хто ж у світі може змагатися зі мною багатством! Чи не твій покійний чоловік? Мій дванадцятий воєвода має більше рабів і золота, ніж мали Астіаг і ти, могутнішого за мене царя в світі немає», і все-таки на серці йому ставало дедалі неспокійніше. Цей неспокій він намагався перекинути на сестру, та вона мовби оточила себе демонами злоби й здавалась
