Притулок пророцтв - Деніел Кіз
Голос з динаміка:
– Татван! Остання зупинка перед іракським кордоном!
Ірак? Що ж усе-таки відбувається?
Над нею нависло чорне шатро.
– Вставай, Рімо Сораб.
Шатро заговорило? Але тоді вона згадала, що це чадра і жінку в ній.
– Ти мене цей, переплутала з кимось іншим. Я – не Ріма, як там її.
– Добре, нехай. Вдягай чадру і злазь з полиці, швидко.
– …добре, добре, тільки не приндься…
Дівчина обернулась і кинула погляд на зім’яту ковдру. І де поділося її спляче я?
…о ні. тільки не ці штучки з перебуванням поза тілом…
Рейвен потяглася до полиці в себе за спиною, дістала згорнутий саван і накинула. Тепер вона й сама перетворилася на чорне шатро.
– Злазь.
– Слухаюсь, сер! – Рейвен хотіла віддати честь, та рука заплуталась у чадрі. Ну й до дідька! Вона злізла і підвела очі на високе шатро. Хоч сердитого Фатіминого обличчя не видно, це вже добре.
– Ми виходимо, Рейвен, – горловий голос пом’якшав. – Бери свої речі й ходімо.
Слідом за іншими пасажирами вони рушили до виходу. Рейвен зупинилася, очікуючи, що провідник допоможе їй зійти по східцях, проте той відступив убік. А-а, точно: мусульмани не торкаються чужих жінок, якщо вони теж мусульманки. Мабуть, чадра виконує таку ж функцію, що й пояс вірності. Вона спустилася сама.
– Куди тепер, майорко Саїд?
– Тс-с-с-с, не клич мене на ім’я, доки не приїдемо до Ашрафу.
– А там можна?
– Там це обов’язково.
Опинившись у автобусі, Фатіма потягла Рейвен назад, хоча спереду було два вільних місця.
– А чим тобі ці місця не вгодили?
– Це для чоловіків, а жінки сидять позаду.
Хай мене грім поб’є, якщо це не сегрегація. Де була Роза Паркс[34], коли ви її так потребували?
Рейвен завагалася, та штурхан у спину змусив її сісти на сидіння біля вікна.
– Отже, жінки у мусульман – нижчі створіння?
– Ось прибудемо до Ашрафу і побачиш, хто всім заправляє.
Усю дорогу до Багдада автобус трясло на жахливих вибоїстих дорогах. Потім вони в’їхали до міста з широкими вулицями та сучасними будівлями. З автобуса вони сходили останні.
– Ми залишимося тут?
– Тихо, – прошепотіла Фатіма, – не розмовляй англійською. Тут всюди повно шпигунів.
На стоянці таксі Фатіма домовилася про поїздку до Ашрафу. Кілька хвилин поторгувалися і рушили. За вікном простяглася рівнина: кругом лише пісок і пожухла низька трава. Одноманітно. Непривітно. Рейвен почала куняти, та Фатіма потермосила її за плечі.
– Ми на місці.
Таксі під’їхало до воріт, і назустріч їм зі сторожової будки вийшла жінка в оливково-сірій військовій уніформі.
– Назвіться.
Фатіма зняла головну накидку, відкриваючи обличчя.
Охоронниця віддала честь.
– З поверненням, майорко Саїд. Можна поцікавитися, хто ваша супутниця?
– Це Ріма Сораб, наша новобранка.
…що вона таке верзе, в біса лисого?..
– Ласкаво просимо на базу Ашраф, товаришко Сораб.
…поки не з’ясую, що коїться, краще не розкривати рота…
Охоронниця зняла слухавку.
– Пришліть, будь ласка, джип, майорка Саїд повернулася.
Авто з’явилося за кілька хвилин. Жінка в уніформі, що сиділа за кермом, вискочила і віддала честь.
– Куди накажете, майорко?
– Спершу зробіть коротку екскурсію базою для нашої новенької, товаришки Ріми Сораб, а тоді їдьте до мене на квартиру, блок три.
Фатіма підштовхнула Рейвен до джипа.
– Тебе вразить те, що ти побачиш.
Вона мала рацію. Вулиці були вимощені бруком. Вони проминули фонтан, з якого на каміння бризкала вода, басейн, у якому намотували кола кілька жінок, та оточену скульптурами мечеть у центрі.
– Ось це наша лікарня, – пояснила Фатіма, вказуючи на одну із сучасних будівель. – А он там наша бібліотека. Поряд з нею – музей. Саддам Хусейн подарував нам цих тридцять п’ять квадратних кілометрів пустелі, і ми перетворили її на оазу.
– Ти казала, що ви іранці. Навіщо йому дарувати вам землю?
– У винагороду за те, що ми разом з іракською армією воювали проти тиранського режиму муллів у Ірані.
– То у вас є своя армія?
– Близько чотирьох тисяч добре підготованих бійців, командування в основному складається з жінок. Та ось, сама поглянь, – Фатіма зробила жест рукою.
На рівнині перед ними у стійці струнко на люках танків стояли сотні жінок в оливково-сірих уніформах і таких же хустинах. Інші тримали напоготові кулемети і протитанкові гранатомети. Фатіма показала на високу жінку у бронетранспортері.
– Це наша головнокомандувачка, генералка Гассан.
– То й що з того? – Рейвен знизала плечима.
– Усе, ти вже побачила достатньо. Водію, везіть нас до житлового кварталу.
Вони проїжджали повз групи будинків, оточених ретельно доглянутими газонами і садами, у яких було повно фіолетових, білих та жовтих квітів.
Авто під’їхало до блоку три. Фатіма завела Рейвен до своєї аскетично обставленої кімнати. Ідеальний порядок. Майорка підійшла до шафи і вийняла оливково-сіру військову уніформу, таку ж, як у жінок на плацу.
– На, Рімо, одягни це. Тут не ходять у чадрі. Якщо буде завелика, хтось із наших чоловіків її вшиє.
– Слава Богу! А я вже думала, що ніколи не скину з себе це шатро.
– Рейвен, перестань говорити «слава Богу» Відтепер кажи «Аллах акбар», тобто «Бог величний».
– Я тільки щось ніде не бачила ігрових майданчиків. Де діти?
Фатіма прокашлялася.
– Тут немає дітей.
– Чому?
– Наше командування наказало всіх дітей відіслати до родичів. Заміжніх змусили розлучитися. У нас тут целібат, тому й дітей більше немає.
У Рейвен на язиці крутилося зауваження, що якщо тут не буде дітей, то Ашраф перетвориться на гігантський будинок для пристарілих бабусь, та замість цього прошепотіла:
– Іншалла.
– Ясон Тедеску мав рацію. Я чула, як він казав, що ти швидко все схоплюєш. Повтори мені рядки, які ти декламувала йому в лікарні.
– Я нічого не…
– Я ж була там і чула.
Рейвен набрала в груди повітря.
– Не пам’ятаю.
– Ти просто витіснила їх з пам’яті, Рейвен. Мене вчили, як вводити людей у глибокий гіпноз, я допоможу тобі відновити ці спогади.
– Але я не хочу пригадувати.
– Це мені вирішувати. Я визначатиму, що тобі слід пам’ятати, а що можна забути. Коли ти приймеш іслам, від тебе вже нічого не залежатиме.
Рейвен зібралася сказати, що не хоче ставати мусульманкою, та тут втрутився голос у неї в голові:
…не будь дурною, не сварися з нею зараз…
– Ви маєте цілковиту рацію, майорко Саїд. Будьте моїм провідником, я вас слухатимусь.
Фатіма погладила її по голові і усміхнулася.
– От і добре. Вправи з пам’яттю розпочнемо після Нового року.
– Але ж до першого січня ще дев’ять місяців.
