Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

— Ну? — спитала тітонька.

Аарне не поворухнувся.

— Ти що, глухий?

Аарне ступив крок назад, потім другий… «Втечу, — раптом подумав він. — Кінець».

Він не оглядався.

— Аарне!

Ще один крок, ще.

— Аарне, ти чуєш?

Іще крок. Сніг рипить під ногами.

— Аарне-е!!

Сонна околиця відгукнулась луною. Хлопець опинився за рогом будинку. Більше не міг.

— Іди сюди! Негайно!

В сусідньому дворі тужливо загавкав старий пес.

— Чи довго я маю чекати?

Аарне повернувся. Сміливість покинула його, він пішов назад і став перед тітонькою Ідою. Уперше помітив, що вона значно нижча від нього. Їй доводилось піднімати голову, щоб зазирнути йому в очі.

Губи старої жінки стислись у вузеньку безкровну смужечку. Тієї ж миті Аарне дістав сильного ляпаса. Вдаривши його, тітонька відступила назад:

— Не піднімай рук!

Аарне примусив себе посміхнутися. І дістав ще одного ляпаса. Хлопець стиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні. Від образи і злості очі налилися слізьми.

— Сьогодні будеш без вечері, — кинула тітонька Іда і пішла спати.

Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.

Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.

— Ну? Далі?

Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.

«Я не можу думати, в голові немає жодної думки. Думки, чого ви не приходите. Я повинен думати. Я не розумію. Я стомився. Я повинен думати. Я знову дістану двійку. Я повинен зосередитись і зрозуміти…»

За вікном мигтіли білі снігові пунктири. Шибка поволі мокріла.

— Ви вчили?

— Вчив, — кивнув головою Аарне.

— Прошу.

Хлопець постояв ще трохи. Ні, робити нічого. Він поклав крейду і випростався.

— Не знаєте?

— Ні.

— Гм… Ну що ж… Сідайте.

До рівняння приписали ще один мінус, і рівновага порушилась.

Урок продовжувався.

Оцінки були такі: Рійна — п'ять, Кріста — чотири, Анне — три, Еда і Аарне — двійки. Як бачите, представлені всі варіанти. Але двох останніх із цього ряду попросили підійти після уроків до вчительки. Нещасливий день усе ще тривав.

Аарне сподівався, що на уроці Корнеля доведеться все пояснювати. Цього не сталося. Може, Корнеля не встигли повідомити? І що він думає? Порушення обіцянок — тяжкий злочин. Аарне спробував знайти собі виправдання, але воно здавалось якимось жалюгідним. Ні… Під впливом раптового імпульсу йому захотілося все змінити на краще. Подумав, що треба виправитися, почати працювати тощо. Це були пусті думки, бо Корнель ждав од нього діла, а не слів. Тепер тільки діла. Якби він простив ще й цього разу… Якби він зрозумів! Чекай, чекай, хлопче! Зрозумів би? Що? Нічого. Що Аарне просто ледачий? Що тут ще розуміти? Ні, Корнель, мабуть, не вибачить. І несподівано для самого себе Аарне подумав про всі свої справи якось по-іншому. Корнель не мав права простити. Не може. Він буде легкодуха людина, якщо простить.

І в той же час…

Аарне був голодний, стомлений, йому хотілося плакати. Він притулився обличчям до холодної шибки і дивився вниз, на брудний двір. У сірому небі розповзався сірий дим. «З дрібниць виростає велика халепа». Він не міг по-справжньому збагнути все, що сталося. Надто багато дрібниць… «Дрібниці? Які це дрібниці? Можливо, усе це — серйозні речі? Скажімо, двійка — це дрібниця чи ні? Ляпас — це дрібниця чи ні?» Він не знав. Усе відносне. Все залежить або від нуля, або від цілої системи.

«Яка у мене система?»

…В коридорі почулися чиїсь кроки.

Еда.

— Ти вже тут?

— Так.

— Учительки ще немає?

— Ні.