Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

Вони йшли далі. Сьогодні Аарне ще нічого не їв. Але йшли вони в ногу.

— Ти знаєш, як Осе і Пер їхали в країну Сорія-Морія?

— Ні.

— Не знаєш… Гаразд. Це з «Пер Гюнта». Заплющ очі!

— Що?

— Заплющ очі… І міцніше пригорнись до мене. Так. А тепер ходімо.

— Куди?

— Куди ти хочеш.

— Я хотіла б у гори, — прошепотіла Майя.

Вони йшли обледенілим тротуаром, міцно притиснувшись одне до одного і заплющивши очі.

Крижана прозора дорога веде вгору, до білих гірських вершин. Над усім — величезне сине небо, таке сине, аж очі їсть. Обабіч дороги — кучугури снігу, і холодний вітер змітає з них снігову куряву. Крок, ще крок. Повір, вершина вже недалеко; внизу ліси, теж у снігу, і так гарно дихається, що аж у грудях коле.

Раптом Майя зупинилась. Її тіло якось обважніло. Аарне розплющив очі і побачив, що вона плаче.

— Що з тобою? Я дурний, так?

Майя не відповідала. Тільки кусала губи; і враз він зрозумів.

— Ти хочеш виїхати звідси, так?

Дівчина мовчки кивнула головою. Аарне опустив руку, глянув довкола і замість блискучих гір побачив околицю Тарту.

— Як ти догадався? — спитала Майя. Вона вже не плакала.

— Я знаю. По собі знаю.

Вони стояли дуже довго. Десь гуркотіла од вітру бляха.

Тоді вони ще не розуміли, що й місто буває гарне, і що в житті не завжди і не все треба узагальнювати. На горизонті сходилися блискучі рейки, в яких відбивалося небо.

— Ти щось малюєш?

— Малюю.

— Що?

— Великий горщик…

— Молодець. Як виходить?

— Нічого особливого. Потрошку.

— Гм…

— Що з тобою було раніше? — спитала дівчина.

Аарне трохи завагався, а потім сказав з несподіваною сором'язливістю:

— Майю, ти не могла б дати мені шматок хліба?

— Що?!

— Так, нічого! Я спробував зіграти сентиментального жебрака. Це дуже цікаво…

Аарне переступав з ноги на ногу, але дівчина вже все зрозуміла.

— Тітонька Іда, чи не так?

— Що?

— Дурнику. Ходімо до мене, у мене нікого немає вдома. Мама з татом пішли на іменини.

— Не піду.

— Підеш!

Аарне йшов і лаяв себе. «Як бідний родич», — думав. Але проти бутерброда він не заперечував. І як могло бути інакше, коли він за цілий день і ріски в роті не мав, а за два попередніх дні з'їв буханку хліба і двісті грамів масла, і в кишені було тільки три копійки…

Біля воріт хлопець сказав:

— Я не піду всередину…

— Чому?

— Не піду. Твої можуть вернутися.

Майя трохи постояла.

— Гаразд. Почекай, я зараз вийду.

За три хвилини дівчина повернулася, тримаючи в руках великий бутерброд з ковбасою.

— Вистачить?

— Звісно.

— Тоді їж!

Аарне не сперечався, їв. Майя дивилась на нього з легкою материнською усмішкою, і хлопцеві було трохи ніяково.

— Ну?

— Дякую!

— Ще хочеш?

— Ні, — збрехав Аарне. — Ні, слово честі…

— Поцілуй мене, — сказала Майя.

Здалеку показалась автомашина, наблизилась і проїхала мимо.

— Ти повинен іти.

— Не хочу.

— Треба. Що скаже тітонька Іда?

— Це не має значення.

— Має. І мої щохвилини можуть повернутися.

— Дозволь…

— Ні. Йди. На добраніч… — Майя побігла в будинок.

По дорозі додому Аарне знову стало лячно. Чорніли байдужі голі дерева. Було тихо, тихо. Хлопця охопив страх. Аарне озирався і йшов, ішов дуже швидко. А за ним гнався страх. У передпокої почуття страху перехопило подих. Хлопець здригнувся і потягся рукою, щоб дістати ключ.

Ключа не було.

Аарне нахилився і нишпорив рукою по підлозі. Ключа не було. Він увімкнув світло й чомусь тільки тепер помітив, що маленька електрична лампочка була запилена, засиджена мухами.

Ключа не було. Минала вже друга година ночі. Аарне лишили за дверима. Вперше у житті. Він не знав, що робити.

Вийшов на східці. Ніч