Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт
— Давай посидимо десь у класі…
— А якщо хто зайде?
— Ну й хай заходить! Мимо школи проїжджали машини, і на темні стіни раз у раз падало світло. Десь далеко грав оркестр. Майя сіла за першу парту.
Аарне підійшов до вікна і дивився в ніч.
— Ти ніколи не думав, що з нас вийде? — почув він несподівано голос дівчини.
— Ні… А чому ти про це питаєш?
— Ти хочеш прославитись?
— А ти?
— Ні… Ні. Ти хочеш?
— Так, — мовив Аарне.
— Отже, прославишся, повір!
— Можливо… Але ні, я не хочу бути славнозвісним, я хочу, щоб мене любили. Слава буває різна. Я хочу, щоб мене любили, розумієш?
— Хтось іде…
В кінці коридора почулися кроки. Вони лунали ближче й ближче. Аарне підвівся.
Хтось пройшов мимо.
— Якщо це Вельтман… — усміхнулась Майя. Аарне не бачив обличчя дівчини, але відчував, що вона усміхається. Він теж усміхнувся.
— Нічого. Стара діва перелякалася б на смерть! — Але він знав, що насправді це зовсім не смішно. Якби то була Вельтман і якби вона прочинила двері до темного класу… А втім, навіщо про це!
— Про що ми говорили?
— Про славу і любов.
— Так… Але слава і любов приходять самі, якщо ти працюєш. І Таммсаре знав це.
— Ти будеш славнозвісним.
— Ти, Майю, теж.
— Ні. Ні. Ні.
— Будеш.
— Ні.
— Чому ти так кажеш?
— З мене нічого не вийде.
Аарне підступив до неї.
— Знову ти своєї! Я певен, що все буде добре.
— Ні.
— Я знаю.
— А я не знаю.
Аарне сів поруч з Майєю і обняв її за плечі. Парта була маленька і тісна; мабуть, тут учився якийсь третій клас. Аарне відчув себе малим.
— Ти малюєш?
— Ні.
Аарне довго мовчав. Дівчина його приголомшила. Все це йому вже набридло.
— Чому?
— Я не вмію.
— Вмієш.
— Ні.
— Майю… — Аарне міцно пригорнув дівчину. Майя не дивилась на нього, і Аарне силою повернув її обличчям до себе. Вулицею прогуркотіла машина. Світло ковзнуло по Майїному обличчю, і Аарне побачив, що дівчина ось-ось заплаче. Він опустив руки.
Тиша.
Колись Майя сказала: «Я все зможу, якщо ти мені допоможеш…» Чим їй допомогти? Чим? Ну скажіть, чим? Відповіді не було.
— У мене нічого не виходить, — прошепотіла Майя. — Позавчора я викинула чотири малюнки. Нічого не виходить. У мене нічого не виходить… Аарне гладив їй волосся.
— Майю, я ж із тобою, так? Життя дуже важке, але все можна подолати. Я вже починаю вірити, що працею всього можна домогтися. Завжди домагалися. Майю, ти хочеш стати художницею?
— Дуже!
— Ти правду кажеш?
— Чого б я мала брехати?
— Пробач… Якщо хочеш, то станеш. А ти… я розумію, це важка й нудна праця. Але все можна подолати…
— Я не зможу…
Хлопець не знав, що ще сказати, і не хотів більше говорити. Майя схилила голову на руки. Десь грюкали дверима. Вгорі грав оркестр. У класі — темно. Тільки самотня пляма світла тремтіла на стіні. Аарне подивився на годинника: було вже чверть на одинадцяту. Ще одне зусилля!
— Майю, ти чуєш? — Він підняв дівчину з-за парти і струсонув її. — Майю! — Він майже кричав. — Ти знову візьмешся до роботи, чуєш! Візьмешся. Якщо любиш мене, то працюватимеш! — Це були страшенно жорстокі і гарні слова. Надто гарні. І настільки жорстокі, що, сказавши їх, він одразу ж пошкодував. У коридорі знову почулися кроки, вони наближались нестерпно повільно. Хтось брязкав ключами. «Може, класи на ніч замикають», — майнула думка. Потім — ще якісь кроки. Долинула невиразна розмова. Хтось зупинився саме за їхніми дверима. Якщо зараз…
— Добре, занеси ключі нагору.
То був учитель фізичного виховання Лахт.
— Зараз!
То була прибиральниця.
— Ти замикаєш двері?
— Так…
— Слухай, однеси спочатку ключа. Директор чекає…
— Ой, у мене лишився ще тільки один клас…
Аарне і Майя завмерли. І в цю мить за дверима подуйся голос самого директора:
— А-а, ви тут… А я шукаю, шукаю. Давайте ключ і ходімо.
Кроки стихали в коридорі. Тільки тепер Аарне відчув, що спітнів.
— Ходімо…
Вони
