Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

— Що за «ми», «ви»?

— Що ж ти сама пропонуєш? — спитала Урве.

— Ми повинні провести хоч один спільний захід. Як ви вважаєте? Абсолютно серйозно. Я пропоную влаштувати літературний суд.

— Суд? Над ким?

Карін задумалась.

— Обговорити щось сучасне і злободенне… Ну… наприклад, засудимо війну.

— Годиться! — крикнув Харрі.

Тійт до кінця грав роль песиміста.

— Дитяча забавка… Що ви знаєте про війну? І хіба це ваше діло?

— Замовкни! — гримнула на нього Карін. — Це діло кожного. Ви згодні?

— Робіть, що знаєте, — зітхнула Ірма.

— Ти в цей час можеш собі стрибати.

— А ти, Анне, сиди собі за своїм піаніно.

Клас знову войовничо настроївся. Карін почала конкретизувати.

— Едо, що ти думаєш?

Еда підвелася і байдуже мовила:

— Я нічого не думаю.

— Як?

Аарне глянув на Еду і був вражений. Її карі очі були зовсім пусті, і здавалось, що з них ось-ось покотяться сльози.

— Ну, гаразд…

Еда сіла і затулила обличчя руками. Вона не плакала.

— Андо, що ти там сидиш? — несподівано спитала Карін. — Як ти вважаєш?

Андо всміхнувся:

— Я нічого не вважаю.

— Нічого? Ти ж учень нашого класу?

Андо не відповів, і Карін вдарила рукою по столу.

— Добре. Це ми зробимо. Так, що… Ага, ось іще. Сценарій напише Аарне, шукай собі помічника і…

— Я?

— Так, так, ти. І не капризуй. Збори закінчено…

Всі вибігли.

«Власне, я нічого не знаю про війну».

Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.

Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.

— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…

— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

— Ти ж нічого не питав.

— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.

— Ти думаєш про цей літературний суд?

— Так.

— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…

— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…

Індрек похитав головою.

— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…

— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?

— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?

Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…

— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?

— А те й означає, що треба боротись.

— Що далі, то більше.

Індрек уже не сміявся.

— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!

— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.

Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.

— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…

— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.

Індрек провів олівцем