Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

— Що?

— Аарне, ти кепкуєш з мене, я знаю. Невже ти справді не розумієш, що таке воля?

— А що?

Здавалося, тітоньці кортить побалакати. Все можна пояснити дуже просто. Події останнього місяця засмучували і її, у всякому разі, вона відчувала, що ігнорування і жорстокість як засоби виховання не дали бажаних наслідків. Вона добре бачила, що хлопець з кожним днем більше вислизає з рук. А крім того, їй треба було з кимось поділитися своїми думками. Тітонька Іда все ще любила Аарне, і в ім'я цієї любові ладна була піти на все. З альтернативи — голод чи джентльмен — хлопець мав вибирати останнє. Адже…

— Воля? Воля означає те, що ти зараз міг би бути незалежним хазяїном.

— Що?

Тьотя не дала себе перервати.

— Ну, якщо не хазяїном, то кимось іншим. Хіба має значення? Головне: ти кимось був би. А зараз ти — ніщо…

— Як?

— Авжеж. Воля — це не те, що ти можеш гуляти скільки завгодно. Це ще нічого не означає. — Тітонька трохи помовчала, похитала головою. — Хіба в наші дні будеш ситий, якщо не збрешеш… — Вона вдарила кулаком себе по коліну і вигукнула: — А я все-таки вірю!

— У що?

— Вірю, що справедливість переможе!

— Безперечно, — погодився Аарне. — За будь-яких обставин переможе.

— Так… Аарне, я все ще вірю. У мене лишилася надія. Коли б ти знав, Аарне, як я дивилася на тебе вранці… Ти спав з розкритим ротиком…

На обличчі тітоньки з'явилась по-дитячому щира усмішка. Аарне чомусь стало трохи соромно. Надто пізно було відповідати взаємністю на цю несподівану ніжність.

— Аарне, може, ми ще зрозуміємо одне одного… Ми ж з тобою давні друзі. Га? Невже ми не порозуміємось! Все можна перебороти, правда ж?

— Так, — пробурмотів Аарне.

— Ну от! Я вірю, що з тебе вийде джентльмен. Як ти сам вважаєш?

Аарне стенув плечима.

— Не знаю…

— Не знаєш?..

Тітонька відчула, що насилу налагоджений зв'язок знову починає руйнуватися. Якби вона мала сміливість глянути правді в очі, то давно зрозуміла б, що ніякого зв'язку вже немає. Натомість вона сказала:

— Ти, звісно, хочеш їсти?

Вона вірила у майбутнє естонського народу й прагнула зробити з хлопця справжнього джентльмена. Тому тітонька принесла на стіл двоє варених яєць, бутерброди, буженину і каву. Ідейна проблема перетворювалась на матеріальну. Двоє варених яєць і буженина, з одного боку, бутерброд — з другого…

Тітонька, помітивши в очах Аарне радість, подумала: «Я перемогла!»

Адже і ведмедя можна примусити танцювати за грудочку цукру! Зараз цей хлопець їсть, і в очах у нього — вдячність. Він сповнений ніжності і любові до своєї тітоньки Іди.

Тьотю, тьотю, я хочу на білому коні летіти полями з блискучою шаблею в руці. В цьому я знаходжу любов, а в любові — силу. Отакий я. Гей!

Аарне бачив в очах тітоньки покірливе чекання і думав: «Я переміг!»

Тітонька Іда, мабуть, не витримала більше дуелі і здалася.

Аарне, Аарне, як я зразу не збагнула, що нове покоління більш життєздатне, що у нього могутня духовна зброя і нам, старим, треба неодмінно зважати на це нове покоління. Пробач старій тітоньці Іді, яка неспроможна йти в ногу з прогресом!

Як це добре — їсти, їсти навіть тоді, коли збоку хтось стежить за тобою і думає про своє. Аарне знав, що це егоїстично й бездушно. Але нічого не можна було виправити, бо любов минула.

Він прибрав зі столу посуд. Тітонька взяла аркуш паперу, щоб написати матері Аарне.

«У нашому домі зараз чудові дні. Я ніколи не забуду вдячних очей Аарне, якими він на мене подивився, побачивши накритий стіл. Він, бідолаха, весь час був голодний, адже на дівчат іде стільки грошей. Дівчата люблять, коли хлопці водять їх у кіно… Прошу бога, щоб ці дні у нашому домі тривали якнайдовше.

Вірю, що все погане минеться.

Аарне, звісно, неакуратний. Я не звинувачую вас, що погано виховали його. Усе це від нашого державного ладу, при якому немає різниці між своїм і чужим…»

То був чудовий вечір. Тітоньці Іді дуже хотілося віддати Аарне всю свою ніжність.

Але хлопця це аніскільки не хвилювало.

Він сидів у кутку, і перед ним теж лежав аркуш паперу. Що їй справді треба? Тільки позавчора