На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Я повернувся на лаву перед магазинами безмитної торгівлі і став чекати.

* * *

Десята двадцять. Працівники поступово залишали приміщення терміналу. Магазини закривались, останні рейси здіймались у повітря.

Посла України не було.

Зненацька я помітив, як сходами до мене підіймається офіцер таємної поліції. Той самий, що ходив зі мною до будки обміну валют, де вирвав з рук мою квитанцію. Цього разу він, правда, виглядав не так зухвало.

– Хай! – фамільярно привітався сирієць, вмощуючись поряд зі мною.

Я відсунувся.

– Ти чого тут сидиш?

Я покосився на полісмена:

– А що?

– Та просто там, – він зробив невиразний жест у напрямку, де на першому поверсі знаходився офіс служби безпеки, – на тебе чекає дозвіл на в’їзд – твоя віза.

– Та ну! – знущаюся. – Невже?

– Серйозно! – Сирієць спробував посміхнутися. У нього навіть нічогенько вийшло. Хоча писок нагадував бешкетника котяру, який наклав купку за домашнім кінотеатром, а тепер з усієї сили намагається відвернути увагу хазяїна. – Друже, віза готова, твій наплічник чекає на тебе! Тобі треба тільки спуститися, і – ласкаво просимо до Сирії!

Я відповів йому поблажливою посмішкою:

– Дякую за гостинність, але я сидітиму тут і чекатиму посла.

– Не розумію тебе, – розвів руками офіцер, – усе готово: віза, речі! Ти…

– Я сиджу тут і чекаю посла! – по складах відчеканив я.

Сирієць підупав духом. Опустивши руки між колін, він трохи посидів зі мною, а тоді підвівся:

– Як знаєш.

Не озираючись, попрямував до сходів.

Чесно кажучи, мене тоді розпирало від гордощів і втіхи. Це ж треба вміти – здійняти такий галас! Крім того, я мав на руках усі козирі. Точніше, думав, що мав їх. За мною от-от мав приїхати посол, факт пограбування та спроба дати хабара були зафіксовані на камерах відеоспостереження, а ще я був певен, що поліцейські тепер не ризикнуть підкинути щось у мій наплічник. На жаль, я недооцінив сирійську підступність, як і чисто арабську здатність хитромудро виплутуватися з різноманітних халеп.

Бій не завжди виграє той, у кого товстіші гармати.

* * *

Спливло ще трохи часу, годинник показував двадцять хвилин до одинадцятої, а посол так і не з’явився. Хвилювання, мов отрута, потекло по артеріях і венах. Раз чи два я вставав і походжав терміналом, вдивляючись в обличчя зустрічних чоловіків, вслухаючись у їхню говірку. Проте не почув жодного українського слова.

Пасажирів ставало все менше. На табло, де висвічувались усі відправлення, я бачив, що останній літак відлітає о пів на першу ночі. Аеропорт готувався до сну.

«Можливо, сирійці облишили мене у спокої, – міркував я. – Але де тоді, в дідька, заподівся посол? За цей час уже можна було тричі доїхати до аеропорту». Щось відбувалося, і мені конче потрібно було знати, що саме.

Я надумав піти до переговорного пункту і знову дзвонити Миколі. Якби так вчинив, усе обернулося б інакше. Усе пішло б за планом, і українці перемогли б. Я не міг зв’язатися з Євгеном Ігнатовським, зате, подзвонивши видавцю, я дізнався б, що пан Ігнатовський разом з послом уже півгодини нишпорять по закутням головного сирійського аеропорту, шукаючи мене. Євген Євгенович кілька разів телефонував Миколі, випитуючи мої особливі прикмети. Він навмисно голосно розмовляв українською, сподіваючись, що я почую і сам підійду, в той час як посол тримав перед очима роздруковану фотографію і порівнював її з усіма стрічними пасажирами. Того вечора я про це не дізнаюсь. Я не довідаюся, що таємна поліція і служба безпеки аеропорту доклали всіх зусиль, аби не пустити українських дипломатів до гучномовця. Їх водили околясом, старанно уникаючи тієї частини аеропорту, де сидів я.

Поки я вагався, чи дзвонити ще раз Миколі, чи ні, до мене підійшла дівчина. Молода, вродлива сирійська дівулька. Та що там казати! Вона була сліпуче красивою! Звабливою, наче красуня з «Тисяча і однієї ночі». Струнка, засмагла, з нафтово-чорним блискучим волоссям, стягнутим у тугий хвіст, і такими ж чорними очима. На ній був строгий діловий костюм, який підкреслював спокусливі вигини тіла, і туфлі на каблучку середньої висоти.

«Вау!» – подумки прокоментував я, докладаючи немалих зусиль, аби не дати нижній щелепі відвиснути.

– Доброї ночі! – м’яким голосом привіталася сирійка.

Поборовши сум’яття, спричинене усвідомленням того, що дівчина звертається саме до мене, я відповів:

– Привіт…

– Я чула, у вас були якісь проблеми при отриманні візи. – Східна красуня говорила англійською практично без акценту.

Кивнув. А потім похопився:

– Сідайте, будь ласка, – посуваюсь, звільняючи місце на лавці, – не стійте, сідайте.

– Дякую. – Дівчина посміхнулася, сіла. Заклала ногу на ногу. – Розкажіть, що саме сталося.

Я глитнув слину, не зводячи з неї очей, і почав розказувати. Про Каїр, революцію, переліт до Дамаску і всю ту катавасію, яка закрутилася, коли відмовився давати хабара містеру Крута-Чорна-Уніформа… Згодом пригадаю, що читав у одному з романів Майкла Крайтона про те, що у поліції зазвичай є спеціальна служба для залагодження проблем, які виникають із незговірливими іноземцями, і що в ній переважно служать жінки – звабливі дівулі з чудовим знанням іноземної мови. Шкода, я подумав про це надто пізно. Переказуючи свою історію – подекуди плутано і незв’язно, – я помалу заспокоювався. Сирійка уважно слухала, часом з розумінням хитала головою і співчутливо зітхала.

– Мені дуже шкода, – промовила вона, коли я закінчив, – мені справді шкода.

Її млосний вологий погляд якимось чином примусив мене почуватися винним. Мені почало здаватися, наче це я своїми нарваними діями довів бідного нещасного полковника до нервового зриву. А тепер ще й видзвонив посла і готуюсь роздути міжнародний скандал! Я почувався реальною скотиною.

(Всі дівчата, котрим розповідав про зустріч із сирійською красунею, брали мене на кпини. Найбільше сміялася голландка Ясмін Хаверс, із якою ми зустрілися у Намібії рівно через рік після мандрів по Близькому Сходу. Вона реготала, наче я анекдот розказав, при цьому безперестану повторюючи: «Oh, men! You’re so simple! So PRIMITIVE![35]» Так ось, хочу сказати кілька слів на свій захист. М’якотілість і довірливість у розмові з сирійкою зовсім не пов’язані з тим, що я «поплив», побачивши перед собою чарівну арабку. Поставте себе на моє місце: ця дівчина не мала стосунку до тих, хто мене пограбував і мені погрожував, вона приязно посміхалася і чемно вислуховувала мене. Хіба я міг відповідати грубо чи кричати на людину, яка не була причетною до конфлікту з поліцією і ставилася до мене з повагою? Тим більше якщо взяти до уваги, що то