Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський

– Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.

– Пізно вже, братику. Зараз помреш.

– За віщо?

– Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

– Громада так присудила?

– Громада.

Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.

– І ви проти мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече:

– Може, покликать Марію?

Прокіп безнадійно махнув рукою:

– Покличте.

Вона ледве протиснулась крізь натовп – в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.

– Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.

Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і другий бік.

– Годі, Маріє… вставай… – спиняв її Прокіп. – Слухай, Маріє…

І на хвилину замовк. Забув усе відразу.

– Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…

– Ой Боже, – голосила Марія.

– Мовчи. З тих грошей віддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде… Мою одежу лиши для сина, як виросте – зносить…

– Швидше там! – наглив Підпара.

– Ой, – голосила Марія.

– Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже… І ти прости…

Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.

– Готовий? – питав Максим.

– Ще маю гроші громадські… ключі.

Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.

– Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. – Потому згадав: – Ще дві копійки.

І вийняв з кишені разом з ключами.

Максим забрав.

– Ще маєш що?

– Дозвольте скинуть жупан.

Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.

Круг нього з співчуттям гомоніли:

– Добрий жупан.

– Шкода було б, якби умазався в кров.

Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.

– Стійте, – спинив їх Панас Кандзюба, – я сам.

Він все ще біля Прокопа тупав.

– Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить Бог… Перехрестись.

Прокіп перехрестився.

Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягали між люди.

– Прощайся, синашу…

Прокіп вклонився на чотири угли.

– Простіть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…

– Хай Бог простить… Прощай і нам…

Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.

– Куди тобі стріляти?

Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.

– Стріляйте в рот.

Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев’яні.

Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.

А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.

Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.

Народ п’янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?

Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара послав їх шукати.

Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звідти їх випускали поодинці між два ряди і брали в вогні або у кілля. Так згинули Редька-молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.

Трупи мокли в баюрі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.

Короткий день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся далі у чорну безвість і хитав зорі, що золотили дрібним намистом криваві води калюжі…

Маланка ледве допхалась до своєї хатинки. Впала у пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров і стільки людей поховала в серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у ньому ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і непотрібна. Добре, що хоч світла нема, бо її очі не змогли б більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як зараз, і тихо.

Все од неї тікає, все одвернулось. Був у неї Андрій – цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево, поманила і, як марево, щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров…

Маланці більше нічого не треба. Аби тільки поночі було і вічно німувала ся пустка, як в домовині.

Рипнули двері.

– Хто там?

– Я.

Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап’яв морок. Все чорне. Навіть нинішній день одсунувсь далеко, так далеко забіг, що видається давнім, давно забутим сном. Чи що було сьогодні, чи нічого не було? Одно тільки виразно ясніє у пітьмі: одрізані пальці Андрія. Три жовтих цурпалки, в олії, з прилиплим піском. Шукала, десь був четвертий, і не знайшла. Що б пошукати краще!..

– Де ти була?

А пальці крутились перед очима, як хробаки. Сині нігті мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зібралась в зморшки, і між ними чорнів робочий бруд… Вона їх поховала, тільки забула, в якому місці… Голова в неї починала боліти од того, що не могла згадати.

– Де ти була?

– Марка рятувала.

– Утік?

– Утік.

– А батька забили…

Більше не було слів. Ніхто не будив вже чорної тиші, що наливалась крізь вікна у хату.

Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпались зорі, наче в небесному акваріумі грали золоті рибки.

На світанні козаки вступили в село…

31 березня 1910р., Чернігів

Тіні забутих предків

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шити їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

– Ігі на тебе! Ти, обмініннику. Щез би в озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь