Світ не створений - Мирослав Лаюк
Я робив це для неї: діставав з-під сідла бастурму, просяклу кінським потом, перерізав горло вельможі, з дочкою котрого колись танцював на балу, залазив у чан з буряковим соком і приймав цукрову ванну, проводив експропріації ощадних кас, обтирав сорочкою лице від поту — і полотно ставало червоним: я не знав, від чого воно ставало червоним. Якщо чужа кров — я був до цього байдужим, якщо моя — тим більше.
Нам траплялися переважно червоні. Ми зачищали їх, ніби постарілу червону фарбу на дверях, щоб пофарбувати дошки в чорне — чорне їм пасувало: червоне — несмак, чорне — стиль. Перед нами від розриву серця, як знайдені в гнізді зайченята, вмирали здорові дядьки. Ті ж, у кого серце було пошите зі сталевого дроту, заздрили вже упокоєним. Захоплення маєтків, банків, винокурень, в’язниць нагадувало збір урожаю. Коли обривати яблука вже ліньки, дерево трясуть — і, падаючи, частина плодів трохи мнеться. То так ми захоплювали ці будівлі — наче обтрушували яблуні. Вже ніхто плоди не рвав — тільки швидко трусили: трусили під ліжками, під столами, за шторами. Ніхто не рвав — а трусив, аж сік червоний з яблук пирскав.
На Хоролі ми на чолі з Батьком Махном захопили 16 кулеметів і 4 гармати. Так само 500 полонених, які одразу перейшли на наш бік. Селяни нам добровільно віддавали хліб і сир, курей і квас. Люди приєднувалися до нас. Спереду на тачанці — «Не втечеш», ззаду — «Не доженеш». Ми брали завод за заводом. Мільйони карбованців, тисячі пудів цукру, зброя. Ми громили телефонні пункти й захоплювали телеграфи. Ми укладали угоди з одними, потім з іншими. Ленін, Врангель, Фрунзе, німці, китайці, австралійці, кайзер Вільгельм Другий, Клеопатра, Марія Терезія Вальбурга Амалія Христина… Ми просто гнали по степу. Нас було сто тисяч. Їх було триста тисяч. Нас було триста тисяч. Їх було мільйон. Їх було два мільйони. Нас було все людство. Нас було стільки, що нас не було.
Махна, його військо, мене — ранили в руки й стегна, ми падали з коня, нас вантажили на тачанку й відвозили, відстрілюючись кулеметами. І коли на возі застрелили кулеметника, віджилий, цілий, полатаний Махно сам став за кулемет. Йому попали в легеню — і він вижив. Поцілили в печінку — і йому нічого не сталося. Йому влучили в шию — а він лиш сміявся: давайте ще, ще! стріляйте, ріжте, душіть, ще! Йому поцілили в серце — а він казав: ха-ха, гляньте, як цікаво тече — буль-буль-буль, буль-буль. Махно збирав кулі, які летіли в його бік. А вночі, коли всі засинали, приходив у доми тих, хто стріляв, і вкладав кулі у лоби їхніх первістків.
Ми були всюди. Аліни не було ніде.
Зошит 11. О, це був прекрасний вибух. Ніякої матерії — тільки об’ємний, як діжка, звук. А ще — пласке велетенське полотнище сірого кольору між листом бляхи «земля» і листом бляхи «небо». Звісно, матерія була. Матерія є всюди, навіть там, де її нібито нема. Особливо там. Усі ці невидимі отруйні гази, бактерії… Матерія, ця погана матерія була всюди, купа непотрібної матерії, лиш не така матерія, що зветься моя любов.
Від вибуху виріс сірий мур між травою і космосом. Хлопцям стало важко тягти міни, які нам навряд чи ближчим часом згодилися б, тому їх підірвали.
Ми проходили через село з кількома однаковими невеличкими будиночками без огорожі. Однак рівні просторі дороги, ретельно обсаджені тополями і дубами, перехрещували й перехрещували простір, як нитки в полотні. Ми не бачили людей, не бачили звірів, хіба що купу птахів, які ще не відлетіли у вирій. Горобці й синиці, щиглики й чижі на деревах і на кущах калини переплутувалися, ніби люди на ярмарку.
Ми йшли алеєю — і я побачив дим над однією з хаток. Вона, як шапка гриба, присіла вкінці саду неподалік зовсім невеличкого, як тарілочка для горішків, ставка. Я брів між височезних яблунь, під якими гнили нікому не потрібні плоди. Деякі дрібні яблучка ще висіли, листя з дерев зовсім поспадало. За мною пішов ще один наш — літній білобородий чоловік. І мене осяяло: я ж давно його знаю.
— Маю до тебе розмову, — вперше за багато місяців до мене промовив Скорський.
— Трохи невчасно, — відповів йому тихо, показавши на будинок, де могли ховатися наші вбивці.
Про Скорського я майже перестав пам’ятати. Ми розпорошилися серед інших, загубилися, забули свої імена. Якось помітив, як поштиво бійці розступаються перед лікарем і говорять пошепки. Нас війна зовсім розділила. Скорський цілодобово сидів із хворими, а я перестав бути лікарем. Якось я лежав три дні в лихоманці з підозрою на тиф. Він підходив до мене й не казав нічого, крім лікарських настанов. Я так само ні про що сам до нього не говорив. Потім, коли моя хвороба минулася, я просто пішов.
Бійці говорили про Скорського без конкретики, ніби про якесь скупчення повітря, але дуже важливе скупчення. Говорили з трепетом, ніби це він, а не хвороба й не їхній організм вирішували, будуть вони жити чи ні. Ніби Скорський міг, якщо ти йому не подобаєшся, наказати твоєму організму здатися, а хворобі — захопити тебе зовсім. Ніби медицини більше не існувало. Не раз я чув кісткопроникні крики з кімнат, де він їх різав і складав докупи. Не раз з його кімнат вивозили відомі мені тіла. Останнім часом мало хто повертався від Скорського живим.
…Якось до нього прийшов інший лікар говорити про покалічених солдатів, а Скорський тому розповів, як бійці калічать українську й російську мови. А коли лікар казав про клятву Гіппократа, Скорський розповідав, що недавно в отамана Гліба бачив рубін вагою в 10 каратів і що Грека, помічника, який недавно напився, треба покарати…
Скорський дивився зверху. Скорський і я — як розрізаний прут: спочатку ми були частиною одної і тої ж деревини, але потім розійшлися під чиїмсь ножем — ми стали окремим і неможливими до зростання.
Ніщо мене так не дивувало — ні жорстокість і байдужість, ні вміння забути все — ніщо так не дивувало, як присутність на цій війні китайців. Спочатку, кілька років тому, вони приїжджали, щоб працювати на будівництвах і лісопильнях. Однак після революції, залишені далеко від дому, китайці пішли на війну як на єдине придатне для них підприємство. Вони воювали в основному за червоних, і вони сиділи в цій тісній хатці — четверо за одним столом. А
