Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч
— Автоматами чи що?
— Прошу? — не зрозуміла матінка.
Марго про всяк випадок не повторила свого запитання.
— Він оклигує?
— Та ж на ньому, як на собаці...
«Слава Богу! Живий! То за який подвиг я йому надала привілеї?»
* * *
Марго обвела поглядом свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тягли величезну балію з водою в напрямі до Марго.
«Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?»
Принесли трон. Марго сіла.
Прискакав Андибер на коні. Граційно зліз, підійшов до Марго, нахилився і почав її роззувати. Марго окинула оком натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.
«Тільки не це!» — запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: «Будуть ноги мити і воду пити!»
Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячково думала: що робити? як це спинити?
— Андибере, — крізь зуби процідила Марго. — Припини.
— Не можна, моя королево! Такий закон!
— Це що, я цей ідіотський закон прийняла?
— Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.
Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ногу. Що робити? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що робити? Що робити? Він витирає полотняним рушником її ноги. Що робити?
Вона підняла правицю. Всі завмерли.
— Після великого походу, що звільнив мене з турецької неволі, багато відважних воїнів скалічилися, — сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (ну що сказати?) призначається їм для зцілення.
Натовп дещо розгубився. Люди, очевидно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і почали плескатися в балії.
Тут Марго заніміла: а що як вони так і лишаться каліками? Як же тоді мій авторитет? Хоч би один зцілився!
До балії підійшов, накульгуючи, Васьок. «А, знайшовся! Ну, Васьок, виручай!» Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. Натовп заревів. «Дякую, Васьок! Вік не забуду! А може, я його й справді сцілила?»
Васьок стрибав по полю і верещав:
— Ібрагім був каліка, Ібрагім став здоровий!
«Треба перевести увагу народу на щось інше. Якось негарно виходить. Якось недемократично. Що б його зробити такого демократичного? Може, референдум провести? Скажімо, на тему: як реформувати раду старійшин? Наприклад, ускладнити процес проходження відбору до ради старійшин? А може, й узагалі скоротити їхню кількість? Навіщо стільки дармоїдів? Все одно все вирішую я сама. Від мене самої залежить «бути чи не бути»? Ой, що це я мелю? Це ж недемократично! Ні, я зроблю хитріше: кількість старійшин лишу такою, як вона є, тільки частина з них буде не обиратися народом, а призначатися мною, за особливі заслуги. Переді мною. Народ проголосує як миленький. Що йому до того, скільки чоловік у раді старійшин і яким чином вони туди потрапили: для них особисто це не має жодного значення. Влада хоче так, хай воно так і буде. Так, зараз зробимо референдумчик! Такий собі кишеньковий театральний реферемдумчик! Боже, я, здається, перетворююся на мужчину. На типового представника цієї статі, закомплексованих і відірваних від реального життя. Треба мислити інакше: що є головне для цих людей? Жити так, як вони вважають за правильне, а не так, як мені хочеться, щоб вони жили. Практично, вони самі собі облаштовують життя. Головне, не заважати їм. А законодавчо закріпляти те, що вони самі собі встановили. Оце демократизм. То що ж ми винесемо на референдум?...»
Марго посилено думала, однак щось їй заважало. Ось згрупувалася купка людей. Вони щось гарячково обговорюють. «Здається, вони щось хочуть від мене, але не наважуються підійти. Вони бояться мого гніву. Бояться зіпсувати мені настрій. Бояться... Чого ж вони бояться? Невже не розуміють, що людина при владі набагато більше боїться народу, аніж він свого володаря? Так, вони цього не розуміють. Вони навіть не уявляють, як почуває себе людина у шкурі володаря. Володар знає, що вище йому вже не зіп’ястися. І боїться впасти. А впасти доведеться. А він не хоче гонорово злізти. Він хоче бути там завжди. Але такого не буває. Він усіляко намагається віддалити час падіння... Але цей час таки настає... І хто не злазить гонорово, той падає... Прямісінько в багнюку... Під сміх і зневагу власного народу...»
Нарешті група посланців наважилася і підійшла до Марго. Автоматично ходоки хотіли було впасти навколішки, однак Марго порухом руки їх перепинила. Вона давно вже відмінила цей звичай. По закону, який сама і прийняла, вона вислуховувала посланців від народу стоячи. Свій народ треба поважати!
Марго підійнялася. Натовп навколо майдану занімів.
— Вельмишановна пані! Увесь світ схиляє голову перед твоєю мудрістю! Розсуди нас, тільки не гнівися. Ми обіцяємо слідувати будь-якому твоєму рішенню, бо вважаємо, що воно завжди є мудрим... Ми боїмося тобі сказати те, що скажемо. Однак ти сама заборонила анонімні і конфіденційні повідомлення... Тож ми тобі говоримо привселюдно: доки твої люди будуть над нами знущатися?
Марго зблідла. Десь вона це вже чула.
— Матінка Ісидора, хай Бог нам простить, — твоя довірена особа. Ми це знаємо. Однак вона за твоєю спиною творить казна-що. Ми не можемо спокійно жити. Ці податки нас перетворюють на злидарів. Вони нас принижують. Вони роблять з нас рабів. А ти завжди вчила нас: найвища цінність у житті — свобода. Адже ти закликала: хто проти свободи особистості, той проти нас. Де ж вона, наша свобода? Покажіть нам її! Дайте помацати! Свобода землі Обретенної — це фікція, якщо люди в ній не мають особистої свободи! Влада, яка ображає найслабших, є аморальною. Адже це ти нас так учила...
— Я зрозуміла, — сказала Марго. — Тепер кажіть, що ви хочете!
Посланці полегшено зітхнули. Розправи не буде. Королева може бути жорсткою, але вона любить свій народ: цього в неї не відбереш!
— Хочемо вигнання Ісидори і скасування всіх її привілеїв!
«Так. Дуже лаконічно і точно. У яке становище вони мене поставили? Господи! Порадь мені, що діяти? Адже всі податки — це справа моїх рук. Як сказати про це людям? Чесно і відкрито? Як це зробити? Вигнати Ісидору і лишитися самій «чистенькою» і справедливою? Але це нечесно. Нечесно це. Винна
