Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Висунений на кілька кроків перед генеральних старшин, сидів він на свойому Мишаку так певно й гордо, наче б за ним не останки вірних полків стояли, не три-чотири, а сотки тисяч у похід виступали.

За гетьманом, мов у землю вритий, його небіж Войнаровський на карім валасі, а біля Войнаровського Орлик на гнідім з білою зіркою коні.

І вони за приміром гетьмана не вбралися святочне, лиш по-походному, і не цікавість малювалася у їхніх очах, а почуття відповідальності, котрої хоч частину раді б були перебрати з гетьмана на себе.

Щолиш за ними гурт полковників у пишних шубах, прибраних золотими ґудзиками й широкими золотистими петлями, з шаблями так високої ціни, що за деяку можна було купити арабського коня зі збруєю, гідною хоч би пануючого принца.

Миргородський полковник Данило Апостол розіпняв свою шубу, бо казав, що йому гаряче, і на його грудях блис срібний данцігської роботи панцир. Він підкручував свій химерно закарлючений вус, ніби щось намотував на нього, а одним оком хитро підморгував на свого сусіда Ломиковського. Але цей насупив брови й не відморгував, а глядів перед себе кудись далеко, у невідоме.

— Чи не шукаєш ти, товаришу, — питався Апостол, — короткої дороги до своєї небоги?

Ломиковський глянув на нього, як чорт на попа.

— Гадаєш, що всі твоєї вдачі? Ломиковські ніколи не втікали.

— А Апостол?

— Був один, що Христа відрікся.

Апостол не відповів нічого, бо над'їхав молодий Чуйкевич на синім степовім конику, зі славної стаднини свого тестя у Ковалівці. Він ніби дух з'являвся скрізь, де йшла розмова про вірність гетьманові. Казав би ти, кождої хвилини був готовий на всякого кинутися, хто тільки святотатською рукою доторкнувся би його маєстату.

Горленко, Кожухівський і Андріяш зі звичайною людською цікавістю дожидали видовища, яке за хвилину мало з'явитися їх очам, втомленим недоспаними ночами і зажуреним тривогою непевного завтра.

Те ж саме здебільшого малювалося на обличчях сірого козацтва, схвильованого подіями останніх днів і стурбованого татарськими вістями про силу й подвиги царя, який буцімто направо й наліво побивав шведські під'їзди і розгромлював козацькі гурти, що від Сейму пробували пере-дістатися до гетьмана за Десну.

З бічних вулиць і шляхів сусідніх сіл, як притоки до головної ріки, напливали почоти старшинських жінок, з дітьми, з родиною, і прислугою. Їх сани, повистевані килимами й пообтулювані вовчими й ведмежими шкурами, переганялися, бо хто ж більше й поспішався, щоб побачити славного шведського короля, як не старшинські жінки? Та за кождим разом, як тільки показалася яка нова четвірня з форесами й гайдуками, назустріч їй скакав один із сотенних осавулів і, чемно знімаючи шапку перед їх милостею полковницею, вказував дорогу на боки, поза церкву, оподалік від війська, бо так велів ясновельможний.

У шведській армії не було жіноцтва, так тоді і в козацькому війську не годилося висувати його наперед.

Аж ось сто бубнів гаркнуло нараз, як сто кусливих собак на припоні, сто сурм витягнуло блискучі жовті шиї і завило; заколисалося і замаяло сто шведських прапорів, свідків сотні побідоносних боїв, і нараз втих стукіт копит і тупіт чобіт, і ніби якась велика, сильна долоня здержала повінь, що пустилася була в бистрім розгоні до замерзлого ложища Десни. Високі королівські трабанти наглим, вправним рухом вихопили довгі шаблі із піхв, король зняв футряну шапку з високого чола, підніс очі вгору — і з тисячі грудей понеслись поважні слова шостого псалму:

— "Господи, да не яростію Твоєю обличиши мене, ніже гнівом Твоїм накажеши мене. Да постидяться і смятуться всі врази мої, да возвратяться і устидяться зіло вскорі".

Гетьман, почувши псалом, і собі зняв шапку з голови. Оба вожді стояли у покорі перед вождем сил небесних, призиваючи його помочі для звершення задуму свойого, що переходив сили людської спроможності. Зимовий український ранок, окутаний морозистою імлою, здивовано слухав чужомовної молитви, котрої звуки розливалися широко й далеко, геть поза Десну, до Сейму, до обложеного Меншиковим Батурина.

— "Да постидяться і смятуться всі врази — мої, да возвратяться і устидяться зіло вскорі", — приговорив гетьман, догадуючися більше шведських слів, чим розуміючи їх, і на голова, покриту срібним інеєм, насунув соболеву шапку.

І знову захиталися і похилилися шведські прапори, оркестра заграла гучного марша, і повінь людська покотилася вперед.

За своїм прибічним батальйоном, в окруженню трабантів, між котрими не тільки ростом, але й вродою визначувався Малькум Беркман, їхав король на високім, худім, сильно здороженім коні Аяксі, так густо вкритім баранцями інею, що годі було сказати, якої він масті, булан чи ясногнідий.

Король, хоч середнього зросту, тримався так прямо і струнко в сідлі, що виглядав на вищого від свойого окруження, а висока футряна шапка збільшувала ще його ріст. З-під шапки на ковнір старого, мабуть, батьківського футра, спливали хвилі ясної, мов із льону вичесаної, перуки.

Від її хвилястих кучерів різко відтиналися королівські лиця, рум'яні від морозу й від зворушення, котрого він ніяк не міг скрити, скільки разів являвся на чолі свойого війська.

Сині очі, що нагадували таємну глиб скандинавських фйордів, то мертвими туркусами кам'яніли під високими луками темних бровів, то михтіли переливами шляхетних сафірів, то вилискували відблисками мрійливих аквамаринів. Уста його, повні й свіжі, не свідомі любовного цілунку, всміхалися усміхом молодого студента.

Канцлер Піпер, що знав короля від маленької дитини, дивився на нього, як дідусь на внука, з тою великою любов'ю, яка є спосібна простити всі провини поривистої молодості. Дивився і ждав, коли Карло розсміється вголос і стане плескати в долоні, як дитина, що перший раз побачила різдвяну ялинку.

Так було з самого початку війни, перед дев'яти роками, коли король Карло, стоячи на берегах Сунду, вперве побачив свою до відпливу готову фльоту.

Але нині це вже не був тодішній вісімнадцятилітній хлопець, а мужчина майже тридцятилітній, досвідом, трудами і почуттям відповідальності старший від своїх найстарших генералів.

Це вже не був увінчаний королівською короною пустун, котрий телятам голови шаблею відрубував і перед котрим спокійні горожани Стокгольму, як кури перед шулікою, на сто кроків розбігалися. Це був Carolus rex, той самий, котрого дивне обличчя доводилося бачити не тільки на шведських, слабої проби грошах, але й у кождій, навіть у глухих горах захованій хаті, між образами святих і