Останній спадок - Андрій Новік
«На кого ти перетворилася? Глянь на себе: як із божевільні втекла…»
До прибуття потяга залишалося вісім хвилин. Вхідні двері тихо рипнули. До туалету хтось увійшов, але жінка ніби не звернула на це уваги. Вона стояла, затуливши руками очі й тлумлячи незносне бажання якомога швидше покинути Італію… Доки не відчула, як хтось зупинився за її спиною. Мелані підвела голову, забрала руки від обличчя й подивилася в дзеркало.
— You? — Голос Мелані просів від подиву. — What are you doing here?[53] Це взагалі-то жіночий туалет!
— Оу, справді. — Екскурсовод Вінченцо Аллеґро, вдавано здивувавшись, озирнувся. — Я й не помітив.
— Ви за мною стежите? — Вона ввімкнула воду та змила піт з обличчя.
— Що ви… лише дивна випадковість. — Голос Вінченцо бринів металевими нотками.
— Що ж… Перепрошую, але я мушу бігти на потяг.
Щойно Мелані рушила до дверей, Вінченцо заступив їй шлях. Як колись її чоловік.
— Припини. — Голос уже дзвенів, як щойно викуте залізо. Відлуння в туалеті тільки посилювало це враження. — Ти чудово знаєш, чому я тут.
Вона здогадалася з перших його кроків, одначе відмовлялася вірити, хапаючись за нікчемну надію, що то лише збіг.
«Так швидко?… Як?»
— Якого дідька?! Я не розумію, про що ви! — Мелані намагалася проскочити повз чоловіка, проте впевнено вдавалося робити кроки тільки назад.
— Усе ти розумієш. Не треба було їхати з Вашинґтона.
Вінченцо ходив навколо Мелані, не зводячи з неї погляду. Він насолоджувався своєю роботою. Благання викликали ейфорію й мікрооргазми. Заплакані очі розганяли в жилах кров. Щокою скотилася краплина поту, і він знав, що спека тут ні до чого.
— Відійдіть негайно, інакше я покличу поліцію!
— Не думаю, що хтось почує…
Американка спробувала пірнути під розкинуті руки італійця, але той ухопив її за волосся та брутально відкинув назад.
— Продовжуй, — єхидно всміхнувся він, прорізаючи щоки тонкими зморшками, — мені подобається.
Іще ривок. Цього разу Мелані силкувалася дістати Вінченцо коліном у пах, однак і цей спротив було вправно блоковано.
— Не займайте мене…
— О Господи, припини цей цирк. — Вінченцо впивався її благаннями. — Яка ж ти жалюгідна. Не розумію, як ти отримала такий високий рівень допуску.
— Ти не розумієш! — скрикнула Мелані, намагаючись виграти додаткові секунди.
— Ні, не розумію.
Настав час насолоди іншого рівня — фізичного. Вінченцо одним скоком дістався жінки, обома руками схопив за плечі, розвернув і міцно притис її спиною до своїх грудей. Мелані відчула важкий чоловіків віддих біля правого вуха. Італієць дихав важко не через докладену фізичну силу: це був подих тваринної пристрасті й шаленства. Він висунув язика й повільно лизнув її в шию.
— You smell so good[54]. — Страх поступився місцем огиді. Вона усвідомлювала, що єдиний запах, який могла мати, — запах поту й безпомічності.
Мелані пручалася, видиралася щосили, проте італієць виявився дужчим. Тоді білявка піднесла ліву ногу й різко вдарила його підбором по нозі.
— Ах ти ж суко!
Глухий рик вихопився з грудей Вінченцо, і на мить його руки ослабли достатньо, аби Мелані змогла вирватися. Та щойно вона метнулася до дверей, як чоловік, накульгуючи, підбіг і схопив її за пояс штанів. Ті трохи з’їхали вниз, відкривши погляду чорні мереживні трусики, і під шалене гупання серця об грудну клітку Вінченцо вмить відчув стійку ерекцію.
— Стояти! — Нападник за пояс підтягнув жінку до себе й стиснув у таких міцних обіймах, що тій не вдавалося навіть ворухнутися. — Куди це ти зібралася? Негоже так утікати.
Мелані продовжувала хвицатись і звиватись. Скута по руках і ногах, вона опустила голову якомога нижче й угатила кривдника тім’ям у ніс. Кров одразу зацебеніла обличчям Вінченцо, стікала по грубій щетині та потрапляла поміж губ.
Американка заволала, сподіваючись, що хоч хтось почує її з-за дверей туалету. У відповідь Аллеґро затиснув рукою жінці рота й носа так сильно, що лише ціною неймовірних зусиль їй вдавалося вдихнути порцію життєдайного повітря.
«Це не кінець…»
— А оце вже нікуди не годиться!
Італієць спритно підчепив ногою ноги Мелані й кинув її на підлогу. За секунду він сидів у неї на спині, дико виряченими очима туплячись у чорне мереживо трусиків. Очі палали ненаситним бажанням і божевільною жагою. Вінченцо потягнувся рукою до передньої нагрудної кишені шкіряної куртки, витяг звідти щось схоже на міні-камеру й зазирнув у її об’єктив.
— А цього вам краще не бачити!
6
— Ви навчили мене ніколи не зупинятися…
Відстань між нами швидко скорочувалася — крок за кроком Максим наближався. Я розумів, що боятися нічого, але ватяні ноги однаково підкошувалися, а чоло зрошував холодний піт.
— Пам’ятаєте, пане Кравець? Ви мене заколисували, коли мами не стало…
Що за чортівня? Щойно я вирішив поворухнути рукою, як усе тіло скували невидимі кайдани — так, що жоден м’яз не слухався.
«Що ти говориш, Максиме?»
Подумки слова вилетіли шаленим криком. Та лишень подумки — наяву губи залишалися стуленими.
— Чому ви не допомогли мені?.. — Очі юнака розширилися. Він запитував, хоча знав відповідь. — Та знаю: ви не мали вибору…
Максим провів рукою по своєму обличчі, і воно почало змінюватись: очі наливалися блакитною барвою й ставали зовсім дитячими, а волосся росло, уже майже сягаючи пліч.
— Нічого… я вам пробачаю. З ким не буває?
Лука всміхнувся. Мої груди щось боляче стиснуло, і крик, що рвався назовні, залишився скніти десь під шлунком.
«Що відбувається?! Максиме… Максиме, пробач… Благаю!»
На очі наверталися сльози, але ні вони, ні слова так і не вирвалися назовні. Зовні я був незворушним, заціпенілим.
«Максиме!!!»
— Ви такі добрі… та наївні… ха-ха!
Тепер уже зовсім Лука завмер за десять сантиметрів від мене. Зазвичай із такої відстані мені вдавалося відчути запах його солодкавого шампуню.
— Мама пишалася б тобою, тату…
Знизу щось сяйнуло яскравим металевим полиском. Лука підняв руку з пістолетом Макарова та спрямував дуло на свою осяйну усмішку.
«М-А-К-С-Е!!!»
— Завдяки тобі я побачу маму…
Максим іще ширше всміхнувся синовими губами. За мить життя Луки багряними мазками розтікалося по стінах. Кров сина пульсувала в німій боротьбі за життя. У моїх вухах пронизливо дзвеніла тиша. Переді мною стримів юнак із понівеченою головою. З кривавого місива проступала щира дитяча усмішка.
7
Львів, Україна. 9 вересня, 2015 рік
Футболка прилипла до мокрого від поту тіла. Сапаючи, як на бігу, я підхопився на ліжку і, труснувши головою, наче це якось допоможе позбутися моторошного осаду, глянув
