Останній спадок - Андрій Новік
— Ну, а це що таке? — Марко тицьнув пальцем у куб.
— Це він залишив біля входу.
— Просто залишив, нічого не сказавши?
— Ага.
— Маячня якась, — виплюнув він і зненацька вхопив клаптик паперу. — Що за херня? Що це за символи?
Я ввімкнув ноутбук і запустив вордівський файл, куди копіював пояснення кожного символа та кінцевий результат розшифрування.
— Хорватська глаголиця. Брахманське письмо білих хорватів.
— Яке письмо?! Чуваче, говори по-нормальному.
Марко заводився щоразу, коли в його присутності «випендрювалися» зарозумілими словами.
— Брахманське письмо, тобто священне. Священні люди відповідно були брахманами.
— Як у нас священики та Біблія? — скоса дивлячись на папір, запитав Марко.
Я стверджувально кивнув. Пояснювати Маркові, що таке древні письмена слов’ян, — це те саме, що навчати орангутанга диференціювати інтеграли: як наслідок і той, і той обки´дає вас іще теплим лайном.
— А ті білі хорвати… це що за чортівня?
— Древні слов’янські народи позначали сторони світу кольорами. У нашому контексті білий — це захід. Західні хорвати. Спершу вони проживали на території Західної України, у Карпатах і нижче, а потім переселилися на територію сучасної Хорватії.
— А що означають ті символи на папірчику?
Знайшовши файл із розшифруванням, у який того вечора вніс рядки з блокнота, я повернув ноутбук екраном до Марка. Простий вордівський файл було заповнено малюнками символів і їхніми стислими визначеннями. Прогортавши до кінця, я показав йому набір літер, який зрештою утворився. Спершу рядок латинських, а нижче — кириличних літер.
— Що це? Якщо прочитаю вголос, то Ктулху з-під землі не вилізе?
— Це те, що записано на цьому аркуші.
Марко отетеріло витріщився на папірець, а потім повільно перевів погляд на мене. Радісні іскорки в очах почали гаснути, немовби чоловік осягнув, що його розігрують.
— І навіщо комусь приходити до тебе, передавати цю дурню, а потім пускати собі кулю в лоб?
— А хто його знає.
Це запитання безперестанку крутилось у моїй голові без жодного натяку на відповідь. Від учорашнього вечора я вигадував найнеймовірніші причини дивної поведінки хлопця, але так і не зміг додуматися хоча б до чогось путнього.
— Може, ти щось неправильно переклав, неправильно зрозумів?
— Не знаю, — повторив я.
З ноутбука почулося приглушене дзеленчання.
— Ух, симпатична! — вигукнув Марко, тицяючи пальцем у піктограму жінки посеред екрана. — Можна я натисну?
— Ти як мала дитина…
Skype висвітив вхідний від Ірини Дивульської. Єдиною причиною її дзвінка міг бути вчорашній день, точніше, бажання хоч із кимось про це поспілкуватися. Уникаючи емоційної розмови з Іриною, та ще й при Маркові, я згорнув вікно та вимкнув звук.
— Ти що зробив?! — ошелешено вирячився на мене Марко.
— Тобто? — Я повернув ноутбук екраном до себе.
— Тобі телефонує така цукерочка, а ти ігноруєш її? Зовсім із глузду з’їхав, придурку?
— Це колега по роботі — викладачка з моєї кафедри.
— То й що? У вас там кодекс якийсь? Заборона фліртувати зі співробітниками чи як?
Я відмахнувся, аби той відчепився, проте це тільки заохотило чоловіка.
— Дівчина сама тобі дзвонить, а ти отак тупиш. — Він передражнював мене й потворними гримасами, й огидним голосом із підвиванням. Кепкуючи з мене, Марко відривався на повну.
— Марку, припини!
— Тільки не кажи, що це все через Катерину! Чуваче, її давно вже немає. Час рухатися далі, а ти топчешся на купці гною, вгрузаючи в неї дедалі глибше.
— Річ не в Катерині…
Брехня зривалася з моїх уст так завчено!
— То ти вже забув її? — Марко не вірив, його скептицизм піддавав сумніву мій врівноважений голос.
— Ні, Марку, я не забув її. Бляха, я ніколи її не забуду! Ти навіть не уявляєш, яка вона… це тобі не Анна-балерина якась…
Я стиснув губи, гамуючи неконтрольований сплеск емоцій. Відчув, що бовкнув зайве. У Маркових очах зблиснуло щось грізне та небезпечне.
— Пробач… я… перегнув палицю.
— Нічого, — після короткої паузи відповів Марко, — я розумію. Тобі ще болить?
— Ніби те все відбувається зараз. Очі не бачили її роками, а розум відмовляється вірити… переконує, що це неправда.
До горла підкотив величезний клубок, що перекрив доступ повітрю й заразом витискав непрохані сльози. Стримувати їх було надзвичайно важко.
— Розумію. Катерина не якась там Анна-балерина. Та була просто шльондрою, не вартою й думки про Катю… Катерину. Пробач. — Марко вмить виправився, знаючи, як ми з коханою недолюблювали таку форму її імені.
Залягло незручне й холодне мовчання, у якому ми лишень перекидали ноги з однієї на другу.
— Як Лука? — першим озвався Марко.
— Лука… А що Лука? Важко. Сумував спочатку, не розуміючи, куди його мати втекла. Кричав, що зміниться, облишить бешкети, хай тільки вона повернеться… почне їсти каші й менше солодкого. Уявляєш, як він страждав без мами? Це ж мама. Жити без мами наче животіти з відрубаною половиною тіла.
Марко підвівся, аби по-дружньому обійняти мене за плече, але я зупинив його на півшляху, повернувши до нього ноутбук.
— Знайдуться якісь ідеї чи пропозиції? Зараз стане в пригоді будь-яка думка.
— Ти знаєш, кого питати…
Skype знову розітнув кімнатну тишу глухим бульканням. Піктограма всміхненої чорнявої Ірини в білій сорочці й темному піджаку вигулькнула посеред екрана над кнопкою «відповісти». Може, щось сталося. Може, Ірина хоче розповісти щось важливе, пов’язане з Максимом, із розслідуванням. Повагавшись трохи, я ввімкнув відеозв’язок.
— Тільки тихо… — просичав я до Марка, приклавши вказівний палець до рота. — Привіт, Іро.
На екрані з’явилося змучене й бліде обличчя жінки, яка згаслим поглядом дивилася на нас із-під лоба. Волосся зібране гумкою на потилиці, очі червоні й підпухлі від недосипання. Скидалося на те, що вона не спала весь останній місяць. Ірина сиділа, обіруч підпираючи голову, і промовляла тихим хрипким голосом:
— Даліборе… Даліборе…
— Щось трапилося? Усе гаразд? Маєш препаскудний вигляд.
— Чорт, я не спала всю ніч: щойно заплющу очі, як перед ними стає Максимів труп.
— Ти ж не бачила… — Я на мить затнувся, обдумуючи, як правильніше висловитися, аби не збільшити пригнічення жінки, — не бачила того.
— У тому й річ, Даліборе, — ледь не скрикнула та, — у голові прокручуються мільйони варіантів Максимового самогубства. Здається, ще трохи… і вона вибухне.
Я розгублено мовчав. Ірина Дивульська знала ледь не кожного студента, шукала їхньої довіри, спілкувалася під час перерви з дівчатами та хлопцями. З Підгірським вона налагодила гарні стосунки. Ота дружня симпатія до хлопця, посилена надмірною емоційністю, катувала жінку справжнім горем. Утім, гадаю, Ірина
