Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

І коли сани зупинилися - Онуфрій заплакав.

Я бачу: Стась їде ровером.

Згори торохтить по нерівній бруківці центральною вулицею, а порівнявшись зі мною, поправляє на мокрій голові кашкет. На його правій штанці - прищепка від білизни. Це для того, щоби ланц не затягнув широку штанину. Вітер теліпає вилізлим із штанів краєм сорочки. І Стась - я знаю точно - везе залишки пошти на Старий Чортків, склавши ноги на рамі. Посвистує.

Ми живемо у будинку на кватирі у Стася, і відколи переїхали до Чорткова, я бачу його на ровері завжди біля четвертої години, бо повертаюся з хлібом. Мама висилає мене до хлібного магазину через дорогу біля вежі з годинником. Власниками квартири є Стась і його сестра пані Ядзя. Мама сказала мені, що банькату Ядзю потрібно називати лише пані Ядзя. А Стася всі називають просто Стась. Ядзя і Стась - поляки. Мама каже, що колись, за Польщі, їхній батько працював на стациї, і вони народилися в цьому будинку. Я не розумію, що таке за Польщі і чому Стась із Ядзею туляться в одній кімнатці, а нам здають іншу. Стась тримає свій ровер у вузькому темному коридорчику.

Будинок мені подобається, бо з під’їзду я зразу виходжу на Ринок.

У четвер на базар приїжджає дідо. Він привозить нам квасне молоко і сметану, а сам продає сливки. Цього року сливи зародили. І дідо поїздом везе їх у дерев’яному чамайданові, щоби спродати. Дідо до нас ніколи не заходить у гості, бо з татом вони посварені. Тато також гнівається з бабцею. Вона не хоче ніякого Чорткова, а лише переказує дідом, що їй навкимилося за мною. «Ноги моєї там не буде», - кричала бабця, коли ми вибиралися. Я виношу дідові порожні слоїки, і він дає мені паперовий рубель. Увечері попутними машинами дідо повернеться додому. За рубель я купую карамель «Дюшес», бенгальські вогні й пачку сірників. Знаходжу схованку, запалюю срібні бенгальські палички і їм карамель. Іскри розсипаються навкруг мене і навіть на мої руки, але вони не печуть і не щипають.

Мій тато - шофер на кондитерській фабриці. Він їздить новим газоном і розвозить цукерки. Буває в Тернополі, але частіше по районі. У його машині, на сидінні, постелений старий коц, а кабіна обліплена перебивачками, які привозять демобілізовані солдати з Німеччини. Мамі перебивачки не подобаються.

Одного разу тато мене взяв із собою до Тернополя. Ми їхали по арахіс для фабрики. На тернопільській залізниці вантажники двигали наперед себе мішки і закидали до кузова нашого газона. Бо транспортер поламався. Коли тато пішов підписувати накладну, вантажники, не поспішаючи, з перекурами, винесли з вагона останні мішки. Поки тато розмовляв у конторі з бригадиршею, то вантажники розпороли один мішок і почали напихати арахісом свої кишені. Сипнули й мені, а потім зашили. Навіть, не було знаку.

На станції ми простояли до обіду. А виїхавши за Тернопіль, зупинилися в Мишковичах у придорожній їдальні. Тут зупиняються всі шофери. Замовили дві котлети з бараболею, политою жовтим маргарином - таким, як риб’ячий жир. Мама кожного ранку заставляє мене пити велику ложку риб’ячого жиру, бо каже, що від нього прибуває апетит. Але тато мене не примушує. З Мишковичів ми їхали чортківською дорогою. За Копичинцями, перед Чортковом, тато побачив, що ЗіЛ із їхньої фабрики, з’їхавши з дороги, стоїть із відритим капотом. Ми зупинилися. У ЗіЛа закипіла вода. А шофер лежав під машиною, підстеливши куфайку, і відкручував гайки. «Може, мотор застучаві» - запитався тато вимащеного водія. Але той, що лежав під ЗІЛом, відповів, що - нє. «Машині, курва, двадцять років, запчастин - нема, а завгар, сам знаєш, дає списані, а нові - продає кому хоче». «Добре, зараз приїду на фабрику і скажу, що ти поламався. Може, вишлють ремонтну». «Вишлют, - недовірливо відповів той, - ті пияки вже потягнули з цеху спирт і п’ють по кущах над Серетом». «Я скажу, а там видко буде. І малого мушу ще додому підкинути». Ми знову сіли в кабіну, і я траснув дверима, точно так як тато. «Заїду до АТП, - сказав мені тато. - А тебе скину на Міцкевича». Доїхавши до вежі з годинником, тато пригальмував, і я вискочив із кабіни й побіг до нашого будинку. «Скажи мамі, що прийду пізно», - крикнув тато навздогін. Я забіг у під’їзд і, перескакуючи по дві сходинки широкими сходами з металевим поруччям, оздобленими фігурною дерев’яною лиштвою, опинився перед нашими дверима.

Двері відкрила пані Ядзя. У коридорі на своєму місці стояв Стасів ровер. Із кухні пахло шницлями. їх завжди смажила пані Ядзя, додаючи до перемеленого м’яса часник і чорний перець. «Я смажу, Вірцю, - так вона зверталася до мами, - за рецептом пані Козєбродської». Ми не знали, хто така пані Козєбродська і ніколи її не бачили. «Козєбродська, прошу вас, Вірцю, то була кухарка на цілий Чортків. За нею навіть грабя Боґуцкі висилали фіякр, коли мали приймати гостей». І продовжувала: «За Польщі, Вірцю, чого лише в склепах не було. Не то що за цієї дідівської держави». Коли Стась чув, що пані Ядзя казала що-небудь про дідівську державу, а всіх, хто у ній жиє, - називала дідами, то він увесь час притишеним голосом просив сестру помовчати. «Боїться втратити роботу», - так це пояснювала нам пані Ядзя, яка не боялася нічого, торгуючи хоростківськими дріжджами. Мама сиділа у нашій кімнаті й зашивала штани, які я розірвав на коліні минулого тижня, граючи у футбол. «А де тато?» - запитала мама. «Повіз арахіс на фабрику і казав, що заїде до АТП, бо за Копичинцями поламався ЗіЛ із фабрики», - відповів я.

Того дня,