Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

«За неисполнение приказа - растреляю».

Ґрипс до надрайонової боївки СБ принесла вночі зв’язкова. Зайшла з боку північного присілку Білобожниці, й назвавши пароль, залишила папірець із шифром. Зранку, збираючись до школи, десятилітній син господині хати сховав ґрипс за пазуху і залишив на перерві у шкільному виходку в замаскованій шпарі, звідки її забрав кульгавий Йван, який розпалював у шкільних класах. Йван заніс ґрипс до іншої хати у центрі села. Хата була мурована і під бляхою. За Польщі там розташовувалася районова молочарня. У пивниці з кам’яним склепінням перебувала боївка СБ. На цілу пивницю пахло квашеною капустою з дерев’яних бочок і підгнилими, викладеними на соломі яблуками. У замаскованій частині пивниці, в глибині, стояв стіл, два крісла і ліжка. Кам’яні стіни були обшиті деревом. На столі - друкарська машинка і стос паперу. Усіх, кого СБ брало на допит, приводили сюди. Звідси допитуваних, зі зв’язаними руками і ногами, зі стиркою у роті, вивозили у найближчий гай, де їх ліквідовували.

Тридцятилітній слідчий СБ, який під протоколами допитів підписувався шифром 10/21, розгорнув скручену в тонку трубочку записку.

«Список сталінських вислужників.

Федоришин Тетяна, уроджена 1912 р. українка, освіта 4 кл. Заміжня, муж в Червоній армії з 1940 року. Уродженка села Пожежа, біднячка. Займається доносчяцькою роботою відносно нашого рев. руху, а саме: контактується з нач м.ґ.б. Ковтуновим, який приїздить до с.р та покликує Федоришин до с.р. на розмову з ним. А деколи заночовує в її хаті.

Федоришин Онуфрій, уроджений 1928 р., освіта 4 кл. нежонатий, працює на ріллі, бідняк, стрибок, батько в Червоній армії. Аби не їхати на Донбас, записався в стрибки. Ходить по селі з карабіном. Виїздить з гарнізоном на облави».

Титєну привели вночі.

Наскочили на її хату, з якої Каплунов устиг вибігти, вибивши вікно, й дістатися до окопу. Підкосила його автоматна черга, роздробивши ліве плече. Він зсунувся у сніг, наче у теплу перину, і там стік кров’ю. Зранку його знайдуть в офіцерських кальсонах на окопі Титєниного городу, а старший лейтенант Лимаренко, вивчивши сліди навколо хати, зрозуміє, що нападників було не більше трьох. У хаті лише незастелене дерев’яне ліжко свідчило, що цієї ночі Титєна ще тут спала. Лимаренко також зрозумів, що Титєну забрало СБ.

Слідчого СБ, сина священика з сусіднього села, Титєна впізнала: бачила ще до війни.

Після допиту 10/21 підпише протокол, покладе п’ять видрукуваних на машинці сторінок до стосу решти протоколів і накаже виконати вирок.

Стрибків вивезли саньми на роздоріжжя і розділили. Онуфрій із поляками з колонії - Сулковським і Ясінським - сховалися перед Тою горою у засідці. Поки їхали до Павшівки, їхній командир ст. лейтенант сказав, що там знайшли криївку. Один із бандитів вийшов по харчі, його спіймали. Два дні слідчі МҐБ його допитували, і на третій день він привів їх до криївки. «Наше завдання, - сказав, - перекрити всі вулиці, якими бандити можуть вибратися з криївки».

Після бою в Павшівці Онуфрій із Сулковським, бо Ясінський упав біля кладки через Джуринку, втікали у напрямку Криволуки. Змучившись, серед білого як папір поля, зійшли у видолинок потічка і заховалися від вітру. Побачили, що горобці з синицями докльовують червоні, зморщені від морозу ягоди шипшини. Сулковський перший побіг до куща. Але посльогнувшись, з'їхав на сраці до річки, та невдало, бо підвернув на леді ногу. Онуфрій бачив, як Сулковський, знявши з рамена карабін, намагався встати. По леді доповз до берега і почав видряпуватись догори. Онуфрій, вкинувши в рот кислу ягоду, подав Сулковському руку. Задихані, вони сіли на сніг неподалік куща. Сулковський скинув чобіт -правий котик ноги посинів і спух. Тремтячими руками вигрібаючи сніг із жовтими стеблами трави, він почав терти спухле місце. Онуфрій прикладом карабіна пробив ополонку і у пригорщах приніс Сулковському води. Той, стоячи на колінах, як пес, двічі хлепнув.

Почав падати сніг і закрутило крижаним вітром.

Сулковський ніяк не міг взути чобіт. Розірвав половину своєї блюзи, намотав поверх онучки. Чобіт запхав у кишеню футерка, а карабін віддав Онуфрієві. У таку завірюху Онуфрій із Сулковським, збившись зі шляху, дійшли до хутора Семінче і натрапили на стійку «Дніпра» та «Нечая».

«Дніпро» промацав зіркими очима кожен кущик і стебелину на снігових полях, але бачив лише цих двох. Він почекав іще, і вирішив їх брати.

«Підпустимо ближче».

«Добре».

Коли Онуфрія з Сулковським положили на сніг, Сулковський шепнув:

«Скажеш моїм, де мене вбили. Тебе пожаліють, ти молодий і українець».

Онуфрій мовчав, лежачи на холодному снігу, який колов у щоку.

«Дніпро» з «Нечаєм» неподалік куща шипшини присипали Сулковського снігом, а Онуфрія повели до хутора.

Руки в Онуфрія були скручені. Зв’язали їх грубим шнурком, яким припинають худобу. Коли його привели до стайні, «Нечай» сильним ударом збив Онуфрія з ніг, аж той знепритомнів.

Розпухлим язиком Онуфрій спробував злизати з губи примерзлу кров, але губа запекла. Він перевернувся зі спини на живіт і ліг лицем в солому. Двері приставали нещільно. Були вигнуті. У цю щілину Онуфрій побачив трьох бійців і сани, на які вони настеляли солому і про щось тихо говорили. Про що саме? Онуфрій не чув. У безпам’ятстві він пролежав ніч. На дворі сіріло. Коли відчинили рипучі двері, Онуфрій подумав, що його беруть на розстріл. І він почав «Отче наш», але збився на другій лінійці молитви. Онуфрія кинули на сани і прикидали соломою. Він розплющив очі, коли сани рушили по шорсткому снігу. Крізь стебла соломи бачив лише снігове небо, таке фіолетове, як над Джуринкою. Знову заплющивши очі, уявив, як мир стояв на Ставищі, а вісімдесятилітній отець Мицович, що за час свого