Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно
«Уполномочєнний», - ще раз нащось повторив Каплунов.
«А я контингент здала, а більше не маю».
«Німа і нє надо», - відповів Каплунов.
Він сів на бамбетель, а Титєна стала біля грубки, схрестивши на крижах руки.
«Муж гдє?» -запитав Каплунов
«На фронті», - відповідала Титєна.
«А может, в лєсу?»
«Не знаю, воєнкомат сказав, шо «пропав безвісти».
«А син в стрібках?», - поцікавився Каплунов.
«Самі знаєте».
«Знаю».
«Ти, - зробив паузу Каплунов, - як тєбя звать?»
«Титєна».
«Татьяна, то єсть?»
«У нас кличут Титєна».
«Знаєш, что убілі Стєфанішин?», - несподівано запитав капітан.
«Чула».
«А синок твой должен бил єхать на Донбас?»
«Та він же в стрибках».
«Та толку от нєго... А ти врємя зря-то нє тєряла прі фашистах, - зирнув на Тетяну Каплунов. - Вот, говорят, что с нємцами ти воділась в войну».
«Був тут один», - засміялася Титєна.
«Не отріцаєшь, то єсть».
«Я шо тут брехати, хлоп як хлоп».
«За ето ми тєбя арєстуєм».
«За що? Шо потки му дала?»
«Что? - не зрозумів Каплунов. - Что дала?»
«Зеленого вінка».
Каплунов устав, даючи зрозуміти Титєні, що розмову закінчено.
«Тєпєрь будєшь работать на нас, - сказав він. - Єжелі нє подпішєшь - арєстуєм тєбя і синка твоєго как врагов совєтской власті».
І витягнув із кишені приготовлений папірець.
«Яких ворогів? Та побійся Бога, Каплунов!» - крикнула Титєна.
«Тєбя - как фашистскую блядь», - холодним голосом сказав уповноважений. - «А синка - как уклонившегося от трудового отряда на Донбасе».
Титєна присвічувала собі каганцем і вголос почала читати розписку: «Я, Федоришин Тетяна Миколаївна, добровільно поступаю на роботу секретного сотрудніка під кличкою «Миколаївна» і буду добросовісно роботать, чтоб унічтожить бандитов».
«На місце Стефанишиної мене пхаєш?» - запитала, закінчивши читати.
«Всьо получішь от нас і синка твоєго прідєржим».
«Онуфрія не чіпайте, він іще дитина, тішиться карабіном. - І змінившись на лиці, додала. - Каплунов, не посилай його на облави».
«Учтьом, Татьяна».
Титєна, підписавши папірець, видихнула з грудей повітря, аж вогник у скельці каганця згас, і запитала:
«Горівки вип’єш?»
«Випью», - відповів Каплунов, сховавши розписку нової сексотки у кишеню галіфе.
Дістала з підшафка чвертку в пляшечці з етикеткою «Panstowy Monopol Spirytusowy», яку ще за Польщі Митро привіз із Чорткова.
«А смерть не мине нікого, Семьон», - сказала Каплунову Титєна.
На другий день Титєна встала вдосвіта і запалила в кухні. З брайтури витягнула теплу фасолю з капустою, якою Онуфрій, якби повернувся, то повечеряв, але сина вдома не було. На столі стояла порожня чвертка. Каплунов вийшов від неї вдосвіта. Гарнізон часто виїжджав на облави разом зі стрибками. «Видко, шо ше не вернулися», - подумала Титєна і, взявши путню, пішла по ранішню воду. Сніг за ніч припорошив стежку, якою вона ходила до керниці. Крутячи корбу, дивилася на пагорб із будинком Читальні й бачила, що військової вантажівки нема, стояло лише кілька саней, які москалі забрали у виселених родин. Солдати, які не поїхали на облаву, курили, а один стояв біля входу на варті. Пустився сніг. Титєна, набравши путню води, пішла до хати. Раптом на горбі з’явилася вантажівка і троє саней вперемішку з солдатами і стрибками. Солдати позіскакували через борти. Старший лейтенант Лимаренко, підбігши до одних саней, почав розмахувати руками. Гудів мотор, а солдати зі стрибками, збуджено перекрикуючи одне одного, щось вивантажували з перших саней. Серед тих, хто оточив перші сани, був її Онуфрій. «Дєкувати Богу, живий», - подумала Титєна, і зійшовши з стежки, бо в долині не було видно того, що відбувається біля читальні, чула лише крики та лайку. Може, за півгодини до неї зайшов Панько. «Штурк Панька в око - Панько каже, шо глибоко», - прозивалися дітлахи вслід одноокому Панькові.
«Штурк Панька в око» видихнув: «Титєно, на горбі поскидали побитих».
«Кого?»
«Привезли закривавлених, не можна пізнати».
Накинула хустину і вийшла з Паньком.
На горбі збиралися люди.
На снігу лежало троє побитих.
«Звідки вони?»
«З криївки».
«Хтось видав».
Люди стояли і мовчали.
«Йой, на самі сьвєта».
«Такий молоденький цьвіт».
Лимаренко перебігся до читальні, а за якийсь час вийшов із Каплуновим, який постояв перед убитими, щось шепнув Лимаренкові, а той крикнув до солдатів, щоби чули всі:
«Тєла
