Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Поїв, загорнув рештки їжі в рушник і поклав до чемоданчика. Хотів поблукати містом, але відчув утому. Тіло вимагало спочинку, тільки їхати не було до кого, а хоч би й було, він посоромився б турбувати, тому сів у тролейбус і поїхав на вокзал.

Спекотний будень не зменшив потоку пасажирів: вони штовхалися на платформах, сиділи й лежали на лавах на території вокзалу і в самому приміщенні. Данило піднявся на другий поверх, почекав, поки звільниться місце, і сів. Деякий час дивився на людей, що снували сюди-туди, потім заплющив очі.

Думалося про домівку. Згадав останню розмову з Марелею. Вітько не відмовляв його від поїздки, але й не схвалював. Розумів, що Данило повинен знайти своє місце в житті, але ж не треба було зриватися з дому так швидко. Невідомість — завжди випробовування. Волів би стати чимось у пригоді товаришу, але не знав чим. Тільки попросив:

— Озивайся, коли що. Воно, знаєш, серед чужих людей — не коло мами. А хоч і добре влаштуєшся, приїжджай у село, як-не-як, тут усі свої.

За день до від’їзду пішов на вулицю, де жила Мирослава. Дурив себе, що не стріне дівчину, бо ж та у місті, а коли зустрів, розгубився. Мирослава, у ситцевому платтячку і стареньких черевиках, виганяла качок до води. І такою рідною вона йому здалася, наче зринула із самого серця, де й була завжди. Це ж він її вимріяв, вимолив у неба, випросив у смерті.

— Привіт. — Мирослава побачила Даня, і дівоче обличчя спалахнуло. Зупинилася, чекаючи, що й він зупиниться, заговорить. Але той вимовив: «Здрастуй», — і швидко проминув дівчину. Не обертаючись, пішов. Ох, як боляче давався кожен крок стежиною, на якій залишалося його щастя у ситцевому платтячку.

Задрімав і ніби крізь туман відчув, що хтось зовсім близько нахилився до нього й чужа рука порпається в кишені. Ухопив ту руку, стиснув і розплющив очі — йому в обличчя «дивилося» сталеве лезо «фінки».

— Тільки писнеш — і ти мрець, — почув погрозливе над самим вухом.

Данило й сам не зрозумів, яка сила підкинула його, — збоку здалося, що юнак упав на лезо. Та за секунду злодій лежав на підлозі, а «фінка» відлетіла під сидіння навпроти. Але наступної миті в Даня потемніло в очах від сильного удару іншого бандита. Почув крик у залі й побачив перед собою скривлене від люті молоде обличчя.

Не розумів, чому скрутили руки і, штовхаючи, змушували йти до дверей. Сам іти він не міг. Помучившись, двоє міліціонерів підхопили його і стягли по східцях із другого поверху. Почув услід: «Босяка піймали, по чужих кишенях, падлюка, лазив». Здивувався, бо нікого поруч не було. У машині йому наділи ще й наручники.

— Чого це? — рвонувся Данило. — Ви що?

— Сядь, — «заспокоїв» його ліктем у сонячне сплетіння один із міліціонерів.

Данило смикнувся від різкого болю і, не тямлячи себе, закричав:

— Гади! Душмани! За що мене? За що?

— Заспокойся, — стиснув за плече міліціонер, який сидів із другого боку. — Чуєш, хлопче, заспокойся.

Біля відділку машина спинилася.

— Вилазь, — сержант, що його вдарив, першим вийшов із машини. — І без фокусів.

— Я не вилізу — я не можу! — знову закричав Данило. — Де моя палиця? Звільніть руки, гади!

— Що? Що ти городиш — артист? — сержант нагнувся у машину і смикнув Данила за комір. — Вилазь, кажу.

Данило упав обличчям на сидіння і застогнав.

— Ні, ну що за гнида така, — розлютився сержант.

— Почекай, — зупинив напарника інший міліціонер, коли той знову хотів ударити. — Може, він і справді не прикидається.

— Тоді ти за нього й відповідай! Подивись, яка у сволоти пика! — сержант демонстративно відступив.

— Я бачив палицю на вокзалі, може, то його, — другий міліціонер теж вийшов із машини. — Піднімайся, — узяв Данила за плечі, допоміг сісти. — Сам зможеш вилізти?

— Спробую, — крізь зуби процідив той, — але спочатку зніми з мене наручники. Не бійся — не втечу.

Збоку здавалося, що до відділку ведуть п’яного, — Данило йшов, обнявши міліціонерів за плечі, як ходив у госпіталі, тільки тоді опирався на тих, хто міг не тільки підставити плечі, а й затулити своїми грудьми від кулі. Ці ж були іншими, і несподівано Дань відчув те, чого не міг зрозуміти в Афганістані, коли свої убивали своїх, — йому теж хотілося убити сержанта.

У кімнаті з ґратами обхопив голову руками й застогнав, намагаючись заглушити в собі таке гостре бажання убивати. А потім зареготав: «Скільки уже мерців на моєму рахунку? Добре… добре, що ніхто не рахував».

— Тобі смішно? — непоспіхом зайшов середнього зросту капітан, іще молодий, але уже з сивими скронями. — Мої хлопці сильно розсмішили?

— Розсмішили… — Данилове обличчя скривилося — дошкуляв біль у хребті, що відгукувався в усіх кінцівках. — Коли б у мене був автомат, я б їх теж «розсмішив».

Капітан сів за стіл, підсунув до себе папери й підняв на Данила очі:

— За ці слова можеш опинитися надовго там, де небо в клітинку. Раджу: менше балакай — менше заробиш, краще говори по суті — що робив на вокзалі?

— Спав, — Данило зневажливо глянув на капітана. — Впіймали бандита, готуйте дірочки для орденів.

— Я ж сказав — менше балакай… — обличчя офіцера посуворішало. — Давай документи.

— Нема, — розвів руками Данило й засміявся, — вони в чемоданчику.

— Якому чемоданчику? — капітан уже не стримував роздратування. — Ти що — зі мною граєшся?

— Ні, громадянине начальнику, не граюся, — голос юнака став серйозним, із нотками внутрішнього болю. — Усі документи в чемоданчику, який у мене вкрали на вокзалі.

— Так-так, украли, значить, — тепер уже посміхнувся капітан. — Тоді будемо оформляти протокол затримання. — Взяв із пластмасового стаканчика ручку, підсунув ближче папір. — Прізвище, ім’я, по батькові?

— Туманич Данило Григорович, — по-військовому чітко відповів затриманий.

— Рік і місце народження?

Дань швидко назвав.

— Національність?

— Українець.

— Що? — засміявся капітан. — Ну й жартівник. Ти такий українець, як я татарин. У тебе ж на мордяці написано — циган.

— А що в мене іще написано, начальнику? — Данило нарочито випустив слово «громадянине». — Може, ви прочитаєте і не будете мучити. Прочитаєте?

Капітан не відвів погляду, коли затриманий уважно глянув йому в обличчя, потім кілька разів хитнув головою.

— Добре, — підвівся з-за столу, підійшов до дверей, відчинив і комусь гукнув у коридор: — Столяренко! Черговий, ану терміново знайди мені Столяренка і його напарника!