Буллет-парк - Джон Чівер
Аби позбутися меланхолії, я почав випивати. Це сталося приблизно через місяць після мого прибуття в Нью-Йорк — якось уранці, голячись, я випив трохи джину. Потім знову ліг, накрив голову подушкою і взявся уявляти гору, укріплене місто або зелень навколо річки, та натомість мені уявилася якась бліда жінка в сукні з білими й голубими смугами. Ту мить чи дві, що вона стояла перед моїми очима, я відчував до неї глибоку, щиру симпатію.
Того дня я проспав до одинадцятої чи й довше, а прокинувшись, пішов до кафе за рогом і замовив сніданок. Почалась обідня перерва, найшло багато відвідувачів, від галасу яких та запаху їжі мене почало нудити. Я випив кави й апельсинового соку й повернувся в готель, де випив нерозведеного джину. Мені, здається, полегшало, тоді я випив ще й утретє та пішов до французького ресторану чого-небудь попоїсти. Там-то вже догодили моєму перебірливому смаку. Я замовив порцію мартіні, яєчню й солодкий пиріг. Цього разу з'їв усе. Тоді знову повернувся в готель, роздягнувся й ліг у постіль, напнувши ковдру на голову. Бо мені гидке було світло, воно викликало меланхолію, тоді як темрява немовби зменшувала мої болі, а ніч означала забуття. Та ні заснути, ні задрімати не міг. Коли ж одягнувся й вийшов на вулицю, то вже звечоріло. Я знову потюпав до французького ресторану, після чого пішов у кіно. Фільм був про шпигунів і такий примітивний, що я зовсім утратив своє, і так слабе, уявлення про час і простір. Подивившись щось з половину фільму, я пішов додому та й знову ліг. Було десь біля десятої. Я ковтнув дві таблетки снотворного і проспав до другої години наступного дня. Одягнувшись, пішов до ресторану й замовив яєчню. Повернувся, ліг і проспав до десятої ранку. Мені хотілося одного — заснути і довго-довго-довго не прокидатися. Таблеток снотворного у мене вистачило б. Та я їх усі викинув і подзвонив одному з моїх друзів, щоб той дав мені адресу лікаря, який його лікує. Потім подзвонив цьому лікареві і попросив порадити мені психіатра. Він порадив людину на ймення Дохені.
Я відвідав Дохені післяобід. На столах його передньої було порозкидано багато журналів, але всі попільниці були чисті, подушки на диванах не зім'яті, так що я навіть подумав, чи не перший я його пацієнт за досить довгий час. Може, це безробітний психіатр, недосвідчений, і тому люди до нього не йдуть, і він провадить весь свій час у порожньому кабінеті, як то трапляється з деякими юристами, перукарями чи антикварами? Незабаром вийшов Дохені і забрав мене в свій кабінет, уставлений давніми раритетами. Невже це входить у освітню програму психіатра,— здивувався я. Хто тільки їх збирає, оті раритети? Самі лікарі? Чи їхні дружини? Чи хтось із спеціалістів? У Дохені були великі карі очі на довгастому обличчі. Я сів у крісло, й він, як ото зубний лікар, що спрямовує на вас яскраву лампу, спрямував на мене свої карі очі. Цілих п'ятдесят хвилин тішився я його поглядом, пильно дивлячись на нього, щоб довести, що я людина мужня й серйозна. Його обличчя двоїлося в моїх очах, наче я був паяний, і я з задоволенням слідкував, як виразно було видно то одне, то друге, поки інше відходило на другий план. Дохені брав по долару за хвилину.
Мені зовсім не покращало після лікування в Дохені, навпаки, навіть погіршало, і я почав серйозно думати, що, може, й справді мою душу травмували кам'яні каріатиди, які прикрашали готелі й театри нашої планети. А коли це так, то що мені робити? Оперний театр у Мальцбурзі і готель «Принц-Регент» зруйновано, але я не можу примусити батька не підтримувати більше готель «Мерседес» чи піти геть із Бродвею. Я пив і далі, і в мене почали трястися руки. Коли бував у барі, то ждав, поки бармен повернеться до мене спиною, і тільки тоді хутенько вихиляв свою чарку. Інколи увесь свій джин розливав на стойку, з чого весело сміялися інші відвідувачі. Якось я поїхав на уїк-енд до Пенсільванії з такими ж гіркими п'яницями, як і сам, і повернувся в місто біля одинадцятої вечора. Вокзал тоді саме перебудовували, і він являв собою купу руїн; я подумав, чи це не грізна проекція безладдя в моїй душі... Вийшов на вулицю й почав шукати бар. Всі бари навколо були занадто освітлені, як для людини, в якої трясуться руки, і я рушив у східну частину міста, шукаючи напівтемний, де моєї вади не можна було б помітити. Йдучи провулком, я звернув увагу на двоє освітлених вікон. Стіни кімнати були пофарбовані в жовтий колір. Вікна не завішані. Я бачив самі жовті стіни. Поставивши валізу на тротуар, я витріщився на них, як на якесь диво. Бо був переконаний, що, хто б не був власником цієї кімнати, він веде достойне, сповнене сенсу життя. Може, це такий неодружений молодик, як і я, але тверезий, мудрий, вольовий. Його вікна немов докоряли мені. Я хотів, щоб моє життя було не тільки пристойне, але й зразкове. Я хотів стати корисним членом суспільства, тверезим і гармонійним. Якщо я не можу змінити своїх звичок, то обстановку змінити можу: досить мені знайти таку кімнату з жовтими стінами, подумав я, і це, може, вилікує мене від меланхолії й пияцтва.
Наступного дня після обіду я спакував речі,
